Початок зрушень у думках і настроях західноукраїнської інтелігенції

Звертаючись до редакторів часопису, Драгоманов радів з приводу її публікації: «Стаття, – заявляв він, водночас пояснюючи й підправляючи певні конкретні неточності д. Галичанина, – в усякім разі доказує, що не зовсім пропали зусилля тих українців, котрі старалися усунути численні непорозуміння між галицькими партіями і тим облегшити можність дружньої праці чесних і просвічених людей на користь руського народу. Для осягнення тої самої мети я зважився написати вам оцей лист, а ви, надіюсь, помістите його на сторінках вашого органу з увагами, які вам подобаються.

Добродій Галичанин, автор названої нижче статті, побачив основний напрям української літератури в таких речах, як брошурка «Выдумки «Киевлянина» и польских газет о малорусском патриотизме» і стаття в «Правді» «Література російська, великоруська, українська і галицька», хоч сам далі… мусив завважити, що «в сутности оно и не новое, но сильнейше теперь проявляется». Точніше випадало б сказати: «але тепер стало відомим у Галичині». Де відома партія находила для себе корисним запевняти, що український літературний і громадський рух – се видумка поляків, ворожа Росії, Слов’янщині і пагубна для руського відродження в Галичині. Обмежуюсь тою пригадкою відомих усім і досі повторюваних завин против українського руху й не буду запускатися в розбір того, наскільки деякі українофіли галицькі, зі свого боку, були винуваті в тім, що подібні завини могли пустити коріння.

Для мене було приємною новиною побачити в статті вашої газети дворазове признання згоди з тою тезою, що «література на Україні не розвивалася під польським впливом» і що перші завини проти неї вийшли від польської «поміщицької» партії… Та я ще більше, ніж ваш співробітник, зовсім не можу признати новим того напряму української літератури, який він назвав новим. Новість тут показалася в тім, що українська література не лише не ворожа російській, але і не шкідлиіва в Росії, не противна змаганню галичан ввійти в духовний зв’язок з нашою російською спільністю. А тим часом такі думки висловлювалися в Росії багато разів українцями, в тім числі Костомаровим і Кулішем, в «Основі», як і в «Русской беседе» (епілог до «Чорної ради») і в Галичині д. Русином у листі до д. Стебельського в часі спору Куліша і Головацького в р. 1867. Природно, що різні українці, тримаючись вище вказаних думок, не однаково думають про ступінь самостійності малоруської літератури в київській брошурці «Выдумки…» і в статтях Українця382 в «Правді» занадто тісні й тепер, а особливо здібні розширитися в будущому. Та се їм зовсім не вадить не мати ані тіні тих антивеликоруських та антиросійських змагань, які приписують їм галицькі та немногі наші інсинуатори.

Даремно д. Галичанин не зовсім довіряє щирості заяв того «нового (для нього) напряму в українській літературі» і бачить в них тільки бажання спинити «крики» та «обвинувачення». «Крики» та «обвинувачення» проти української літератури тепер утратили майже весь кредит у Росії, а у кращих людей вони і не мали кредиту, як се можна бачити з тої уваги, яку Тургенєви, Полонські, Плещеєви, Добролюбови, Пипіни і т. ін. звертали на Шевченка, М. Вовчка і ін. А до того тепер зовсім не пора твердити, що перші завини против українофільства, як против хлопоманії, вийшли від польських панів, бо тепер в Росії в ходу дворянсько-консервативний напрям, при котрім польські пани наново починають набирати впливу.