Що і чому із забраного при арешті не було повернуто Шевченку

Йому повернули гроші (триста п’ятдесят сріблом), але ж етюдник з фарбами і пензелями, бритви, поламаний пістолет, кисет, чарочка, перочинний ніж і головне – тека з малюнками і рисунками, – все це залишилося у Києві, все це безцеремонно й протизаконно привласнив Фундуклей. Так гадав Шевченко. І ось, не скаржачись, він наважується звернутися до Мєшкова з проханням доправити від Київського цивільного губернатора відібране у нього майно. Ще у Петербурзі при останньому побаченні з Дубельтом, що виголосив йому вирок, він висловив подібну претензію. Жандармський генерал обіцяв її задовольнити, втім, минуло півтора місяця, а речі ще не повернені. Батальйонний командир визнав за можливе задовольнити законне прохання рядового, турботи про якого поклав на нього сам бригадний генерал. Склав рапорт на ім’я Фундуклея. Не задовольнившися цим, Тарас Григорович пише приватного листа Фундуклею: «Оставленные вами у себя мои вещи прошу вас покорнейше велеть переслать мне, через почту в Оренбургскую губернию в крепость Орскую, на имя Тараса Григорьева Шевченка или передайте моему приятелю, сотруднику Археографической комиссии Алексею Сенчилу550 для отправки ко мне. В портфели между рисунками есть оригинальный рисунок известного французского живописца В а т о. Ежели угодно будет вашему превосходительству приобресть его, то я охотно уступаю за цену, какую вы назначите. Предложил бы вам виды Киева, но они не окончены, а во-вторых, хотя неясно, они мне будут напоминать наш прекрасный Киев».

Платон Білецький прагне пояснити: «Тон листа такий, ніби автор звертається до людини, рівної йому за суспільним станом. У пропозиції придбати за безцінок рисунок знаменитого майстра прослизає навіть якась презирливість. Заслання не придушило гідності рядового солдата. Шевченко не передбачав, що Дубельт виявиться людиною неодмінною і запросить, як обіцяв, речі, які залишилися у Києві. Фундуклей не думав їх привласнювати. (Але ж справа зовсім не у своєкорисності «сильних мира того», а в прагненні не дати засланцю рядовому Шевченку займатися справою його життя. – Авт.). Бібіков, отримавши припис Дубельта, зауважив щодо речей Шевченка: «Дрібниці, які можна назвати мотлохом». Дубельту доставили конфісковані речі з супровідним папером. Подивився і наклав резолюцію: «Таке дрантя, що нема кому показувати».

Доки стояло літо, при першій нагоді Шевченко йшов з фортеці на берег річки Орі. Тут, ховаючись у кущах, він виймав з халяви олівця, клаптики паперу і вів докладний літопис свого казарменного життя. Крім того, він не боявся довіряти паперові все нові й нові вірші»551.

У доповіді начальника ІІІ Отделения Орлова від 26552 травня 1847 р. про діяльність Кирило-Мефодіївського товариства і пропозиції щодо покарання його членів відзначено: «Шевченко вместо того, чтоб вечно питать благоговейные чувства к особам августейшей фамилии, удостоившего выкупить его из крепостного состояния, сочинял стихи на малороссийском языке самого возмутительного содержания. В них он то выражал плач о мнимом порабощении и бедствиях Украины, то возглашал о славе гетманского правления и прежней вольнице казачества, то с невероятною дерзостью изливал клеветы и желчь на особ императорского дома, забывая в них личных своих благодетелей. Сверх того, что всё запрещённое увлекает молодых людей со слабым характером, Шевченко приобрёл между друзьями своими славу значительного малороссийского писателя, а поэтому стихи его вдвойне вредны и опасны. С любимыми стихами в Малороссии могли посеяться и впоследствии укорениться мысли о мнимом блаженстве времён гетманщины, о счастии возвратить эти времена и о возможности Украйне существовать в виде отдельного государства. Судя по этому чрезмерному уважению, которое питали и лично к Шевченко, и к его стихотворениям все украйно-слависты, сначала казалось, что он мог быть если не действующим лицом между ними, то орудием, которым они хотели воспользоваться в своих замыслах; но, с одной стороны, эти замыслы были не столь важны, как представлялось при первом взгляде, а с другой – и Шевченко начал писать свои возмутительные стихотворения ещё с 1837 г., когда славянские идеи не занимали киевских учёных; равно и всё дело доказывает, что Шевченко не принадлежал к Украйно-славянскому обществу и действовал отдельно, увлекаясь собственно испорченностью. Тем не менее, по возмутительному духу и дерзости, выходящей из всяких пределов, он должен быть признан одним из важных преступников»553.