П. Білецький про життя Шевченка на засланні

Передусім про початкові місяці заслання «Чи малював Шевченко в Орську восени 1847 року? – ставить питання П. О. Білецький та відповідає: – Нема чого й казати, наскільки це було ризиковано. 24 жовтня у листі до Варвари Рєпніної558 він писав, що його страждання збільшуються забороною малювати:

«По ходатайству вашему, добрая моя Варвара Николаевна, я был определён в Киевский университет, и в тот самый день, когда принесли определение, меня арестовали в Петербурге 22 апреля (день для меня чрезвычайно памятный), а 30 мая мне уже принесли конфирмацию, и я был уже не учитель Киевского университета, а рядовой солдат Оренбургского линейного гарнизона!

О, как неверны наши блага,

Как мы подвержены судьбе.

И теперь прозябаю в киргизской степи, в бедной Орской крепости. Вы непременно рассмеялись бы, если б увидели теперь меня. Вообразите себе самого неуклюжего гарнизонного солдата, растрёпанного, небритого, с чудовищными усами, – и это буду я. Смешно, а слёзы катятся. Что делать, так угодно Богу. Видно, я мало терпел в своей жизни. И правда, что прежние мои страдания в сравнении с настоящими, были детские слёзы: горько, невыносимо горько! И при всём этом горе, мне строжайше запрещено рисовать что бы то ни было и писать (окроме писем), а здесь так много нового, киргизы так живописны, так оригинальны и наивны, сами просятся под карандаш, и я одуреваю, когда смотрю на них. Местоположение здесь грустное, однообразное, тощая речка Урал и Орь, обнажённые серые горы и бесконечная киргизская степь. Иногда степь оживляется бухарскими на верблюдах караванами, как волны моря зыблющими вдали, и жизнию своею удвоевают тоску. Я иногда выхожу за крепость, к каравансараю или меновому двору, где обыкновенно бухарцы разбивают свои разноцветные шатры. Какой стройный народ, какие прекрасные головы! (чистое кавказское племя) и постоянная важность, без малейшей гордости. Если бы мне можно рисовать, сколько бы я вам прислал новых и оригинальных рисунков. Но что делать! А смотреть и не рисовать – это такая мука, которую поймёт один только истинный художник. И я всётаки почитаю себя счастливым в сравнению с Кулишём и Костомаровым, у первого жена прекрасная, молодая, а у второго бедная, добрая старуха мать, а их постигла та же участь, что и меня, и я не знаю, за какое преступление они так страшно поплатились. Вот уже более полугода я не имею никакого понятия о нашей бедной новой литературе, и я просил бы вас, добрая Варвара Николаевна, ежели достанете последнее сочинение Гоголя Письма к друзьям, то пришлите мне, вы сделаете доброе дело, и, если можно, Ч т ение Московского археологического общества, издаваемое Б о д янским. Я мог бы выписать всё это сам, но… пришлите, добрая Варвара Николаевна, это будет вернее, и Бог вам заплатит за доброе дело. Адрес мой сообщит вам Андрей Иванович»559.

Крім моральної туги, – пише П. Білецький, – почав його мучити ревматизм. Гарнізонний лікар виявився доброю людиною, не тільки лікував, а й дивився крізь пальці на те, що засланий художник узявся в лазареті за рисування. Дивлячися у люстерко, малював себе самого сепією». І попри всі негоди, вигляд Шевченка, як вважає П. Білецький, не справляв того враження, про яке сам засланець писав Рєпніній: «Автопортрет Шевченка не відповідає цьому опису. Нема розпатланого волосся, страхітливих вусів. Проте викликати сльози він може. З найтяжчим сумом, з німим докором дивиться солдат. Нічого незграбного, «гарнізонного» у його скорботному образі нема. Можливо, вуса йому й не до лиця, однак страхітливими їх не назвеш. Губа під вусами накавичилася, як у ображеної дитини. В цьому автопортреті майстер, не прагнучи того і про те не відаючи, відкрив ще одну з іпостасей своєї душі, про яку в листах і віршах не сказав майже нічого: була його душа ніжною, чутливою і образливою, як у малої дитини. Цьому Шевченку – незлобному, довірливому, який потребував ласки і дружньої підтримки сильніших, нелегко було співіснувати в одній душі з відчайдушним гайдамакою, що п’янів від видовища пожарів і кривавих рік, з козаком, здатним кидатися назустріч напевній загибелі, тираноборцем, уїдливим пересмішником.

У листі до Лизогуба від двадцять другого жовтня 1847 року сказав про себе так: “На другий день, як я од вас поїхав, мене арестовали в Києві, на десятий – посадили в каземат в Петербурзі, а через три місяці я опинився в Орской крепости в салдатській сірій шинелі, чи не диво, скажете! Отже воно так. І я тепер точнісінький, як той москаль, що змалював Кузьма Трохимович560 панові, що дуже кохався в огородах. От вам і кобзарь! Позабирав грошики та й шморгнув за Урал до киргиза гуляти. Гуляю! Бодай нікому не довелося так гуляти, а що маємо робить! Треба хилитися, куда нахиляє доля. Ще слава Богу, що мені якось удалося закріпить серце так… що муштруюся собі, та й годі. Шкода, що я не покинув тойді у вас рисунок київського саду, бо він, і всі, що були у мене, пропали. У І. І. Фундуклея. А тепер мені строжайше запрещено рисувать і писать (окроме писем), нудьга, та й годі; читать – хоч би на сміх одна буква, і тії нема. Брожу понад Уралом та … ні, не плачу, а щось ще поганше діється зі мною. Одішліть, будьте ласкаві, моє письмо і адрес мій княжні Варварі Миколаєвні, в адрес ось який. В город Оренбург в пограничную комиссию. Его Благородию Фёдору Матвеевичу Лазаревскому с передачею. А цей добрий земляк уже знатиме, де мене найти. Бувайте здорові, низенько кланяюсь Ілії Івановичу і всьому дому вашому, не забувайте безталанного Т. Шевченка. Поклоніться, як побачите, од мене Кікуатовим”»561.

«Що саме з ним коїлося, – пише П. О. Білецький, – він розповів автопортретом, який написав у лазареті. Власник Седнева відповів: “Лист Ваш, коханий друже, я получив на самісінький Новий год. Превеликая Вам дяка і за лист, і за Вас, тільки важко на Вас дивитися”»562. П. О. Білецький продовжує: «Якби Тарас Григорович мав змогу незабаром написати ще один портрет, на нього дивитися було б ще важче. Хворого солдата невідомо чому поспішили повернути до казарми. Тут до ревматизму додалася люта цинга. Боліли ноги, очі. Тарас Григорович впав у цілковитий відчай. Надсилав відчайдушних листів до Петербурга і на Україну. Слізно благав поклопотатися, щоб зняли з нього хоча б заборону малювати. Лизогуб надіслав йому етюдник з пензлями і акварельними фарбами. Володіти ними він мав право, користуватися – ні в якому разі. Дивився на цей подарунок і не стільки радів, скільки мучився. Якось прочитав свій ведений улітку щоденник. Жахнувся одноманітністю й нудотою днів, що проминули. Спересердя спалив свою сповідь.