Шевченко – друг і брат поневолених народів

Художника в поході не обтяжували солдатською муштрою, він ходив у своєму старенькому цивільному вбранні і, крім етюдника, не ніс нічого. На перепочинках він рисував вози та джуламейки, верблюдів у різноманітних положеннях – ззаду, спереду, крокуючими, відпочиваючими на землі. Своєрідні звичаї екзотичних тварин, їхні рухи та міміку Шевченко навчився передавати бездоганно. Коней він рисував рідко, також як офіцерів і солдатів. Дальша путь транспорту йшла берегами Уралу (Іргизу). Зустрічалися й малі річечки, через які переходили убрід. Степ, де-інде порослий безлистяними стовбурами саксаулу, такими твердими, що вдар по ньому сокирою – іскри посипляться, був усіяний блискучими камінцями кварцу.

На горі, що синіла на обрії, стояли могили киргизьких і казахських батирів (богатирів), яких кочівники шанували не лише як героїв, а і як святих. Побачить його казах – голову похилить, а верблюд плаче… Моляться казахи, жертвами благають дерево повернути минувшину. У поетичному образі краю, колись багатолюдного, лісистого, гнівом Бога перетвореного на пустелю, – алегорична історія народів, що привели себе міжусобними війнами до теперішнього жалюгідного стану, поет не кляне суворий край, куди занесла його недоля. Він його жаліє – ось що типове для нього, друга і брата поневолених народів.

Немає, виявляється, степів без могил минулих часів! На одній акварелі Шевченко змалював мавзолей батира Дустана. На першому плані – брунатні горбики з кущами степової маслини; на одному, ніби в роздумі, застиг сайгак… Чого чекає? Пролунає постріл – і помчить він вільним степом, як не помчать батири на своїх баских конях. Дустанова гробниця нагадала художнику своїми обрисами «саркофаги давніх греків», «грубо з глини зліплені». Він поплутав: не грецькі, а етруські та римські саркофаги. День, у який художник змалював могилу Дустана, ознаменувався враженням, яке було здатне відбити будь-яке бажання малювати. Напередодні передовий загін транспорту зазнав нападу розбійників-хивінців. Шевченко бачив обезголовлені трупи, до числа яких він сам випадково не попав. Шрайбер наказав поховати небіжчиків. Піп-п’яничка відправив панахиду.

Наступного дня спочинок транспорту був біля сумного на вигляд Уральського укріплення. На горі – оточені валом довгі одноповерхові казарми-мазанки під рудими очеретяними дахами, що здалека нагадували швидше стайні, ніж людські житла. Сумний вийшов рисунок. Пізніше в іншому настрої Шевченко виконає за ним поліхромну акварель.

Ріка Іргиз, виблискуюча під блакитним небом, з пухнастими тваринками, затишні юрти, з верхівок яких іде дим, постать киргиза, що мирно сидить на лузі, інша постать, – в усьому цьому нема й тіні суму. Стіни казарм, що увінчують гору, здаються сліпучо-білими, ніби побіленими до святкового дня. Отак самі собою фарби, відповідаючи настрою художника, здатні бувають змінювати настрій твору.