Історичний оптимізм поезії Тараса Шевченка

Шевченко не сприймає почуття національної приреченості, властиве А. Метлинському, певною мірою М. Маркевичу, М. Костомарову, ранній прозі Куліша; – героїзм рідної історії сприймався ним як запорука майбутнього відродження України. Знайомство з історією Європи (набуте під час навчання в Академії мистецтв і завдяки бібліотеці Брюллова) й осмислення її в річищі історії України (знанням якої він завдячував гуртку Є. Гребінки та його книгозбірні) підсилювали нестерпне почуття національного сорому, скорботи й пристрасного протесту проти національного і соціального поневолення – почуттів, що породжують провідні мотиви його історичних та історіософсько-політичних творів.

Для Шевченка кожна п’ядь землі України свідчила про минулу славу й трагедію, наслідком якої було нинішнє поневолення народу – не лише політичне й економічне, а й духовне: міцно закорінене почуття національної кривди. Як і народні думи й пісні, Шевченко оспівує двохсотрічну героїчну історію козаччини з її бурхливою енергією, завзяттям, мужністю й саможертовністю, спільністю мети, що єднала всіх у монолітну масу, мети обов’язково шляхетної, справедливої – захисту народу від чужоземних напасників, визволення бранців, український етноконсолідаційний міф. («…Етнос формують не лінії фізичного походження, а чуття неперервності, спільна пам’ять і колективна воля, тобто лінії культурної спорідненості, втілені в самобутніх міфах, спогадах, символах і вартостях, збережених даною культурною одиницею населення».) До такої міфологізації з часом долучається й зворотний процес – деміфологізація: поет диференціює старшину і гетьманів відповідно до їхньої ролі в цій боротьбі – на безсумнівних героїв, таких, як Наливайко, Дорошенко, Палій, Мазепа350, Полуботок тощо – з одного боку, й «варшавське сміття» та «грязь Москви» – таких, як Самойлович, Гнат Галаган, різні «Кочубеї-Ногаї», «Киселі» тощо – з іншого. Цей критерій прикладено й до Богдана Хмельницького, який дістає подвійну оцінку: звеличення за його переможну боротьбу з Річчю Посполитою і гострий осуд за фатальну злуку з Москвою. У ранніх творах завжди наявна – у тексті чи підтексті – опозиція минуле/сучасне, але мажорна тональність зображення минулого, відчутне в усій тканині захоплення ним (а не лише туга за тим, що ніколи не вернеться) породжують у читача суголосний відгук, бажання дії, відчуття перспективи.

За висновками Дмитра Наливайка в його авторському дослідженні, присвяченому фундаментальним рисам українського романтизму, Шевченко «…творив «міф України», свідомий свого історичного завдання і своєї місії, свідомий призначення цього міфу, як етнокультурного, так і суспільно-політичного. Його міфотворчість не знімала історію України, а виростала з неї та концентрувала її в своєрідну мегаісторію і водночас продовжувала її – у формі профетично-візіонерського спрямування в майбутнє до відродження України»351.