Прислужники «темного царства»

Та що ж се за машина така, котра може виконувати на многомільйонну масу народу такий страшенний гніт? Певна річ, та маса безвладна, оглушена й опутана, не свідома своєї сили, безоружна та роз’єднана, значиться, давити її невелика штука. Та все ж таки цікаво побачити, як змалював Шевченко того сторукого поліпа, що кормиться соками, кров’ю й потом тої маси, як змалював те «чудище обло, огромно, озорно, стозевно и лаяй», – підпори і діячів «темного царства»? Які їх бажання? Яка їх сила? А знаючи це, ми чей же зможемо хоч у приближенню відповісти на питання: «Чи довго ще на сім світі катам панувати?»

Зачнімо від найменших колісців тої великої машини і пробираймося чимраз далі догори, до найвищої та всевладної пружини. Її найменші колісця – то «братія», дрібні чиновники та писарі, що «виснуть у чорнилі», не знаючи нічого, крім московської мови, та проклинають батьків, що їх не вчили замолоду «цвенькати по-німецьки». Вони давно забули про те, що, «може, батько останню корову жидам продав, поки вивчив московської мови», – забули, чиї вони діти і чий хліб їх годував і годує, забули, що вони більше не дрібні колісця в машині, що вони «рабів раби». Все забулося – скоро їм вільні руки – драти останнє добро з бідного народу. Перед вищими вони звикли гнутися аж до землі, маліти в порошиночку, зате проти нижчих вони всевладні пани, вони надуваються вище слона. «Мы, брат, просвещённы», – тичуть вони, тичуть вони гордо в очі всякому нижчому своє зарозуміле неуцтво, і розуміється, на конто того, що ми просвіщені, – «не поскупись полтинкою!» Се ті дрібні п’явки, з котрих кожна, бачиться, й не багато крові людської потребує, аби наповнитися, але яких тисячі живо виссуть кров навіть із велетня.

Поет з обридженням згадує про них, як вони вранці йдуть «у сенат писати та підписувать, та драти із батька та брата»». Але він не забуває, що й ті нужденні п’явки – такі ж невільники «темного царства» та його недобровільні витвори. Він не проклинає їх, але оплакує. Сльози жалю стають в його гнівнім оці, особливо тоді, коли між тою чередою бачить земляків-українців. «Плач, Вкраїно, бездітна вдовице! – зітхає він. – Твої діти, квіти молодії, чорнилом политі, московською блекотою!» Не будь тої «блекоти», того одурюючого та отупляючого вару, то й вони не були би тим, чим стали, не були б п’явками, а вийшли би на чесних, трудящих і корисних для громади людей. Високе, чисте, гуманне чуття Шевченка і тут ясно, мов зірка, виблискує серед пітьми «темного царства».

Над тою верствою дрібних п’явок і хробаччя тяготить друга верства п’явок, «превосходительних» і «високоблагородних». «У сріблі та златі, мов кабани годовані, пикаті, пузаті», вони ходять довкола царя, «аж потіють, та товпляться, щоб ближче стати коло с а м и х».

Те саме становище, що й усподі: лакейство та самоуниження перед вищими – високомірна гордість щодо нижчих: фальш і облуда супроти рівних. «Отечество» у кожного раз у раз на язиці, – та тільки ж під отечеством вони розуміють «нові петлиці та муштри ще новіші», а з люду сердешного точать кров, як воду. А «дрібна» братія не хоче та й не сміє навіть заборонити їм се, – мовчки собі, витріщивши очі, – ягнята… «Нехай, – каже, – може, так і треба!» Воно й конечно. «Змея, – як каже Некрасов, – родит змеёнышей», – неволя й самоволя родить до себе подібні діти. Де найвища власть, найвищий законодавець топче під ноги всяке право, а властиво становить права тільки для інших, а не для себе, там і інші, менші панки, «княжата недорослі», зуміють кожний в своїм ширшим чи тіснішім окрузі поставити й себе вище закону. Відоме східне оповідання, здається, про перського царя Хозроя Новшірвана, який самовільно велів у бідного взяти яйце, а слуги похапали всі кури, а коли велів зірвати одне яблуко, слуги зрубали й яблуньку.

Та щоби наглядно показати сліпу самоволю найвищої голови «темного царства», Шевченко веде нас на «парад» у царську палату. Окружений блюдолизами, облитими золотом, цар походжає та цвенькає, розуміється, «об отечестві», а блюдолизи-холопи товпляться довкола нього, аж потіють. Всі знають, який буде кінець тої паради, а царську пощочину, царську «дулю» (штовшок у ніс) уважають найбільшою ласкою для себе. «Може, вдарить або дулю дати благоволить, хоч маленьку, хоч півдулі, аби тільки під саму пику!» Досадніше не можна було схарактеризувати та осміяти те «правдиве московське» холопство, котрого прадіди навчилися у татар, і яке не забули і внуки, невважаючи на Петрову реформу та прорубане буцім-то вікно в Європу. І ось «цар підходить до найстаршого, та в пику його як затопить! Облизався неборака та меншого в пузо, аж загуло! А той собі ще меншого туза межи плечі. Той менший малого».