Ще про перебування Шевченка в Яготині

М. К. Чалий у своїй основній праці про життя і творчість Т. Г. Шевченка зупинився на цьому примітному епізодові в житті поета, розширюючи наші знання про його перебування в Яготині та взаємини між ним і Варварою Миколаївною Рєпніною. Розповідаючи про його відразу до колишних «колег» по минулому «мочемордію»404, автор зазначає: «Але Тарас Григорович скоро розчарувався в деяких з українських панів і відвідував небагатьох, попри гостинні запрошення. Кріпосне ярмо, що гнітило тоді народ, – ось що відштовхнуло поета і затруювало найкращі хвилини його життя. Святкова атмосфера панських домів не могла засліпити таку людину, як Тарас, що з власного досвіду знав, яким має бути залаштункове життя цих гостинних господарів і чого коштувало багате частування сотень гостей їхнім кріпакам…»

Чужбинський оповідає дуже характерний епізод з приводу відвідування Шевченком одного пана405 в місті Лубнах. «Ми прийшли, – каже він, – обідати досить рано. У передпокої служник дрімав на лаві. На його нещастя, господар визирнув у двері й, побачивши заснулого служника, розбудив його власноручно, по-своєму, не соромлячись нашої присутності. Тарас Григорович почервонів, насунув шапку й пішов додому». В його уяві живо постала достеменно така ж розправа з ним самим у Вільні 15 років тому.

Не менш характерним є вчинок Шевченка стосовно іншого пана, що показав, як глибоко ненавидів він кріпацтво і як сильно обурювався будь-яким проявом панської сваволі.

Тарас Григорович був добре знайомий з відомим збирачем малоруських пісень – Лукашевичем і часто бував у його маєтку. Вважаючи його паном добрим і гуманним, поет, за свідченням Варфоломія Шевченка, приїздив до нього із своїм братом-кріпаком, якого (нібито) було прийнято гостинно, як рівного. Одного разу, суворої зими, цей-таки Лукашевич присилає пішки власного кріпака в Яготин до Шевченка (за 30 верст) у якійсь дрібній справі й суворо наказує йому принести відповідь того ж дня. Дізнавшися про такий нелюдський наказ слузі, Тарас Григорович не хотів йняти почутому; та факт був поза сумнівом, і йому довелося гірко розчаруватися у своїй думці про людину, яку він вважав стосовно селян великим лібералом. Не маючи права затримати посланця до наступного дня, він написав його панові листа, повного жовчі й обурення, сповіщаючи його, що він припиняє своє з ним знайомство назавжди. Кріпосник Лукашевич однак не вгамувався і відповів Тарасу Григоровичу листом, у якому все оберталося навколо того, що він має 300 душ таких йолопів, як Шевченко. Розповідаючи під свіжим враженням княжні Рєпніній про цей випадок, Шевченко ридав, як дитина. Не можна не дивуватися тому, як у душі Шевченка могли уживатися високі ідеали поезії з ницістю довколишнього оточення. Що спільного міг мати автор «Катерини» і «Гайдамаків» із відставним гусароммочемордою Закревським? Або що спільного було між Шевченком і якимось Свічкою, якого знали в Малоросії лише через те, що він звав себе лише недогарком великої свічки, тобто що він був сином Свічки, який утяв штуку, закупивши на київських контрактах усе шампанське, щоби допекти польським панам? Що змусило поета три дні поспіль ковтати пилюку й валятися в наметі цього недогарка під час Іллінського ярмарку в Ромнах? І скільки змарнував він дорогоцінного часу на непотрібні знайомства, перекочовуючи від одного пана до іншого!

Більшість нових знайомих Тараса Григоровича не були відзначені особливими моральними чеснотами, ані палкою любов’ю до рідної мови, ані прихильністю до рідної старовини. Гостинні пани, які кохалися в розвагах, приймали й пригощали уславленого вже тоді українського поета як дивовижу, більше з марнославства й завдяки моді. Та серед пустелі «мертвих душ», ніби привітні оази, вирізнялися деякі родини іншого штибу, гуманні й освічені. До них належала й родина пам’ятного для Малоросії українського генерал-губернатора князя Рєпніна, з яким поет познайомився першого свого приїзду в Малоросію 1843 року завдяки наступній обставині.

Князь Микола Григорович Рєпнін, дізнавшися про мистецький талант новоприбулого до Малоросії Шевченка, запросив його до себе в село Яготин, щоб той зробив копію його портрета. І коли копія вдалася, то Шевченка запросили залишитися в домі на триваліший час, і поет прожив тут усю зиму 1843/44 року, щиро прихилившися до культурної та гостинної родини Рєпніних; а перед розумною, освіченою, тоді 33-річною княжною Варварою Миколаївною особливо схилявся. Любов і повага до шанованого старшого Рєпніна виявилася поміж іншим і в тому, що він якось напередодні Нового року, коли князь, ладнаючися спати, зазирнув попрощатися з донькою та іншими панянками й поздоровити їх з Новим роком, то Шевченко кинувся обіймати старого, зворушливо поцілував йому руку, а по відході князя звернувся до товариства панянок зі словами: «Отаких старих я дуже люблю!»

Княжна Варвара Миколаївна, людина високоосвічена, невичерпної душевної доброти, з висоти свого стану спустилася до дружніх, чисто братських відносин з плебеєм Шевченком. Завдяки суто жіночому інстинкту вона одразу оцінила вагу Кобзаря для Малоросії та своїми високоморальними й глибоко релігійними посланнями прагнула спрямувати його на добру путь, з якої його часто збивали полтавські й чернігівські бешкетники. Шевченко благоговів перед цією незвичайною жінкою, такою несхожою на інших світських паній, ім’я же їм легіон. Свої почуття до неї Шевченко виразив у посвяті до поеми «Тризна», написаної ним 1843 року загальноруською мовою, про яку ми вже згадували.

За свідченням самої княжни посвята ця написана дещо пізніше за «Тризну» експромтом, на клаптику паперу, в присутності великого товариства, й була викликана фразою, сказаною Варварою Миколаївною з приводу загальної мовчанки, яка раптом запала в товаристві: «Тихий ангел пролетел!» Думка посвяти, за словами княжни, та, що поет повірив у перебування ангелів на землі лише відтоді, як побачив її. За доказ цього править лист поета до авторки повісті «Дівчинка», що належить перу княжни: «Я як митець вивчений не лихом, а чимось ще страшнішим, розповідаю себе людям; та розповісти це почуття, яким я нині живу, все моє горе, – майстерність безсила і нездала. Я страждав, відкривався людям як братам і благав уклінно хоча б однієї холодної сльози за море сліз кривавих – і ніхто не зронив жодної цілющої росинки на смажні вуста. Я застогнав ніби в кільцях удава – «він дуже добре стогне», сказали вони —

И свет погас в душе разбитой!»

…«Тризна» Шевченка, поза тими недоліками, що властиві його іншим творам великоруською мовою, має значення поетичної сповіді княжни, може частково ознайомити нас із його настроями у цей період його творчої діяльності. Живучи в Яготині, Шевченко написав кілька поезій і читав їх у родинному колі; та позаяк вона мало тямила по-малоруськи, то поет, бажаючи справити їй приємність, написав для неї цю поему, вміщену спершу в «Маяку», а тоді надруковану окремою брошурою. Часом перебування Шевченка в родині кн. Рєпніна датуються два малюнки …портрет (фототипія), намальований ним самим, і малюнок хати, де він народився, доданий до біографічного начерку Маслова.

Обидва ці малюнки були подаровані княжні на пам’ять разом із «Тризною».

Після від’їзду Шевченка з Яготина розпочалося його дружнє листування з Варварою Миколаївною, що протривало до самого заслання і навіть у перші роки перебування поета в оренбурзьких степах. На превеликий жаль, листи Шевченка до княжни безповоротно загинули406; збереглися лише ті, що поет одержав від неї, та й то не всі. Уривки з цих листів, з дозволу авторки, ми тут і вміщуємо407.