На заваді визволення від рабства – церква й попівство

Далі послідовний атеїст М. П. Драгоманов ставить питання, від якого, так чи інакше, за тодішнього часу найбільше залежало визнання громадськістю рівня поетичної творчості: «Громадський чоловік, коли почне роздумуватись про добро й зло, яке є в громаді, то перш усього наткнеться на віру й церкву. Віра була першою думкою громадською, яка впорядковувалась; попівство й церква були першими порядками громадськими, які заснувались на думці людській; попівство було першою, білою, панською працею, яка виділилась із спільного мужицтва. Віра й попівство потім причіплялись до всього доброго й злого в громаді. Проти віри й попівства перш усього піднялась скрізь і вільна думка: не дурно ж у Європі реформація і вільнодумство XVIII ст. були раніше противудержавних революцій і соціалізму.

Перед вірою стали й наші перші українолюбці. Багато було б розбирати, через що й як, а тільки сталось так, що перші українолюбці ХІХ ст. не пристали до противного вірі духу, який із XVIII ст. став вкорінятись і в Росії, і зостались на боці християнства і «благочестія» XVII cт. Правда, українське благочестіє було м’якше й вільніше, ніж московське, та тим міцніше воно могло держатись і в поєвропеїзованих українцях ХІХ ст., тим більше воно могло притягати українців до таких таборів у російському письменстві, які явно тягли назад, до царсько-попівської Московщини XVII ст. Ниткою, яка в’язала нове українське письменство з петербурзько-московськими назадівцями, був Квітка, в якого не виходив з голови той дух, що затяг був його в монастир. У ті роки, коли Шевченко починає писати, осередком таких благочестивих назадівців у петербурзькому письменстві був «Маяк» Бурачка, який сам, здається, був українець. Із ним водились петербурзькі українці й усі тодішні українські письменники, і сам Шевченко. Знов кажемо, що перша доба писательства Шевченка нам доволі темна, а далеко од Росії ми не можемо перебрати навіть печатні матеріали до того, напр., тодішні журнали. Тільки в усякім разі в перших своїх писаннях Шевченко показується таким же благочестивим, як і Квітка, і нічим не показує, щоб йому не було миле «маяківство». Слов’янський кружок у Києві затяг його ще більше в «святе письмо», яке положило на ньому свою печать навіки.

Правда, Шевченко далі став більш «євангельцем», ніж благочестивим «візантійцем», і в Біблії став шукати духа народолюбивого пророкування, проповіді суду Божого над несправедливими. Ми не дуже помилимось, коли порівняємо віру Шевченка в середній вік його з вірою якого-небудь пуританця-індепендента XVII cт., додавши до того, що Шевченко як поет, маляр і православний не міг викинути з своєї думки навіть Божу матір і навіть Божу службу. Таким «біблійцем» в основі зоставсь Шевченко і до смерті, як це видно, напр., із стихів «Радуйся, ниво неполитая», писаних у 1859 р., або «В Іудеї во дні они», де вони кінчаються викликом до Христа: «Спаси ти нас, младенче праведний, великий!» Навіть у «Марії», в якій Шевченко найдальше відступив од Євангелія, він написав слова, які дають дд. Желехівським повід говорити, що Шевченко не переставав бути християнином:

Все упованіє моє

На тебе, мій пресвітлий раю,

На милосердіє твоє

Все упованіє моє

На тебе, мати, возлагаю.

Святая сило всіх святих!

Пренепорочная, благая!

Таких слів не міг написати постійний раціоналіст. Таким раціоналістом, яким хоче показати Шевченка наш товариш, він ніколи не був і не міг бути, бо для того треба було іншої школи, ніж та, яку він пройшов, іншої компанії, ніж та, в якій він державсь. Ті всі противухристиянські й навіть безбожні слова й картини, на які показує наш товариш, – то тільки або виклик досади гарячого чоловіка, який не бачить обіцяної Богом правди на землі, або вільнодумне кощунство, або смілі замахи поета. То все початки раціоналізму, які ми бачимо й у наших мужицьких казках і піснях, які не шкодять мужику ходити у церкву й до попа на раду, а ще не раціоналізм, бо так ми мусимо».

Далі М. П. Драгоманов ставить питання, якого вже торкався раніше446. З тих уривків його творів, які наводились вище, випливає, що Драгоманов недвозначно заперечував реакційні політичні акції українського, конкретно – західноукраїнського попівства та його друкованих органів. Та чи міг він в умовах другої половини ХІХ ст. і тодішнього повсякденного життя суспільства розгорнуто виступити проти церкви, сталих тисячолітніх устоїв християнства?

Адже й сьогодні антирелігійна боротьба не ведеться послідовно в пострадянських країнах навіть тими політичними силами, які кілька десятиліть тому виступали безкомпромісними опонентами релігії та її офіційних службовців і поводирів.