Як проводив перед засланням свій час Тарас Григорович

«Там, далеко в глибині величезного качанівського парку, серед білих беріз, стоїть самотній віковічний дуб. Від могутніх гілок його лягають на землю змієподібні тіні. Тиша й прохолода. А був час, коли тут линули звуки пісні, було чути сміх і лунала українська мова.

У нічній тиші, осяяній місячним світлом, сиділи й лежали довкола когось декілька чоловік і слухали його спів. Хто ж він, отой співак, чия пісня ллється в душу, і кого так уважно слухають всі присутні? Це – Тарас Григорович Шевченко! Його пісня чарівна, і нема їй рівних ні в столиці, ні в Україні!»

А ось що писав В. В. Тарновський (молодший) у статті «Качанівка», опублікованій у 1913 р: «З приводу співу Шевченка у спогадах М. Білозерського517 («Киевская старина», 1882. Жовтень. – С. 71) написано: «Мою матір особливо зачарував Шевченко своїм співом. Ходить було залою, заклавши руки за спину, опустивши задуману голову, шия зав’язана шарфом, вираз обличчя сумний, голос тихий і тонкий. Мати, бувало, плаче від його співу».

П. Куліш, згадуючи своє весілля 1847 року, на якому Шевченко був старшим боярином, розповідає: «Аж ось старший боярин, заклавши назад руки, почав ходити залою та й заспівав:

Ой, зійди, зійди, зіронька та вечірняя,

Ой, вийди, вийди, дівчинонько моя вірная.

Всі гості, почувши, як заспівав Тарас, стихли, ніби залишився сам співак. Та як він співав! Такого або рівного тому співу не чув я ні в столиці, ні на Україні! Від співу стихли розмови й між старшими, й між молодшими. З усіх кімнат посходилися гості, наче в церкву. Пісню за піснею співав наш соловейко, й справді ніби в темному лузі серед червоної калини. Тільки він змовкне, його знову просять заспівати, і душа поета перетворила весілля шанувальників його таланту на національну оперу, яку не скоро ще почують на Україні» («Хуторная поэзия»).

Про той спів на весіллі розповідає і дружина П. Куліша (Ганна Барвінок): «Про приїзд на наше весілля Т. Г. Шевченка обов’язково хотів знати Микола Данилович Білозерський518, і ми поспішили його повідомити, щоб він приїхав увечері.

Знаючи, що Шевченко недолюблює панів, але здавна захоплюючись його поетичними творами, він зайшов до зали мовчки і мовчки подав руку Шевченку. Микола Данилович сів, а ми, бажаючи розважити гостя, попросили Шевченка щось заспівати. Проте Шевченко несподівано вперся і, хоч кілька разів П. Куліш приступав до нього з проханням, співати відмовився. Пантелеймон Олексійович знітився і облишив його, звернувся з бесідою до Миколи Даниловича. Шевченко і далі розміреними кроками ходив з кутка в куток по залі і, коли ми вже зовсім не чекали, раптом заспівав козацьку пісню:

Ой, Морозе-Морозенку!

Ти славний козаче!

За тобою, Морозенку,

Вся Вкраїна плаче!

Здавалося, він ніколи не співав так досконало. Пісня його лунала залою, як, бувало степом. Він закінчив, і тут сталося щось небачене і нечуване. Микола Данилович швидко зійшов з місця, кинувся до Шевченка, обійняв його і заридав у нього на грудях. Шевченко ледве міг його заспокоїти. Все, що було в душах обох, рідне, заповідне, піднялося й вихлюпнулося в цих сльозах, в цих обіймах і риданнях. З цієї хвилини Мик. Дан. Білозерський ніколи не забував його і потім надсилав йому на заслання гроші»519.

Великий поет України, за родинними спогадами, любив уночі, під оцим дубом, збирати біля себе друзів та однодумців. І не лише пісня лилася тут річкою. Тут, у нічній тиші, подалі від чужих очей, лунали промови, які тоді могли чути тільки «ніченька темна» та декілька друзів, які мали б нести далі полум’яні заклики до повалення кріпацтва і сваволі.

Не раз зграя коршаків, надіслана адміністрацією, розшукувала в Качанівці «крамолу», проте завжди безуспішно. Мій прапрадід, незважаючи на його дивацтва, не займався зрадництвом – а де вже шукати, та ще й уночі, в глибині величезного парку.

Поет згідно з своєю обіцянкою приїхав до Качанівки влітку 1843 р., про що попереджав Григорія Степановича в листі, цитованому вище.

Він прагнув до любої серцю України, водночас якось боязко було потрапити туди і знову зіткнутися з пригнобленим рідним народом, побачити його пекучі сльози.

Чи був Шевченко в Качанівці до цього свого приїзду, тобто 1842 р., документальних свідчень немає. Але в нашій родині впевнено говорили, що він був там улітку 1842 р., хоча й недовго. Це переконання ґрунтується на тому, що того самого літа на прохання Григорія Степановича Олексій Васильович Капніст привіз Тараса Григоровича до Яготина, куди повернулися після тривалого перебування за кордоном князі Рєпніни, з дорученням написати портрет Миколи Григоровича Рєпніна.

Гадаю, що у зв’язку із замовленням портрета Шевченко міг бути наїздом у Качанівці. Про це короткочасне перебування і збереглася туманна згадка в нашій родині.

У своєму листі від 25 січня 1842 р.520 Шевченко пише, що в нього немає на Україні іншого пристановища, окрім Качанівки, але насправді вийшло інакше. Звістка про перебування у Григорія Степановича швидко розлетілася по сусідах, і кожний прагнув прийняти в себе вже дуже популярного на Україні поета. Качанівка стала штаб-квартирою Тараса Григоровича. Він виїздив до Закревського у Вейсбахівку, до де Бальмена у Лисновицю, Маркевича – в Турівку, Рєпніних – до Яготина та до інших, і знову повертався в Качанівку. Їздив частенько до князів Рєпніних, де жив досить довго і навіть зазимував. Уже наприкінці серпня – на початку вересня він переселяється до Яготина і там зимує. З вересня 1843 р. він уже не бачився з Григорієм Степановичем. Він віддав перевагу затишку і ласкавому ставленню, яким його оточили старий князь і його дочка Варвара Миколаївна, а не в Качанівці. За всіх його добрих, дружніх стосунків з Григорієм Степановичем, цей останній був йому несимпатичний.

Після відвідин Качанівки в липні 1843 р. Шевченко за життя Григорія Степановича більше там не бував. Навіть 1845 року, коли був у Василя Васильовича в Потоках, приїхавши і відвідавши друзів Лівобережної України, до Качанівки не заїздив.

Чи викликали арешт поета, висилка його до Петербурга, а потім жахливе заслання – в Григорія Степановича якесь співчуття – важко сказати.

Чи був між страдником-в’язнем і Тарновським обмін листами, невідомо, бо таких не виявлено. Якби був хоч щонайменший рядок співчуття, то Шевченко згадав би про нього в листах до Лазаревського і Лизогуба, але такого теплого слова, на жаль, не було.

Не хочеться думати, що мій прапрадід боявся себе скомпрометувати, написавши політичному в’язневі (що, звісно, не може бути поставлене йому за особливу заслугу), і тому не писав поетові на заслання. Так і увірвалися їхні взаємини.

Повернувшись із заслання, Тарас Григорович не застав уже Григорія Степановича живим – він помер наприкінці 1853 р.

В «Журналі» поета за час його перебування в Петербурзі жодного разу немає згадки про ім‘я його давнього знайомого, хоча приводів для цього було чимало. Зустріч з Юлією Василівною Смирновою, уродженою Тарновською, з М. С. Кржисевич, уродженою Задорожною, могла викликати розмови про минуле, про Качанівку і, звичайно, про її господаря. Та в «Журналі» про першу з них, тобто про Юлію Василівну Смирнову, як я вже згадував раніше, поет каже не особливо приязно і, мабуть, обмежився лише одним візитом… Своєї розмови з нею він не записав.

Про Марію Степанівну Кржисевич, уроджену Задорожну, Шевченко розповідає докладніше і частіше, хоча і в деяких записах ім’я Григорія Степановича не згадує.

Марина Степанівна Задорожна була, власне, якоюсь далекою небогою Ганни Дмитрівни Тарновської521. Вона рано вийшла заміж і поїхала до Петербурга, де з нею й зустрічався Шевченко. Особливу симпатію до неї виявляв Глинка, котрий познайомився з нею ще в Качанівці 1838 р., про що він згадував у своїх «Записках». Композитор, який щиро подружився з нею, характеризував її так: «Гарненька, весела і привітна панночка», і присвятив їй романс:

Не называй её небесной

И от земли не отрывай!»