Несхожість романтичних образів з літературними героями Шевченка

Подібне слід сказати й стосовно так званої психологічно-особистісної течії, до якої належать пісенні стилізації фольклорної родинно-побутової лірики, напівлітературні, напівфольклорні романси, а також баладна лірика з мотивом нещасливого кохання, де імперсональні персонажі змальовані у стереотипних ситуаціях. Ці твори не так виражають, як змальовують, розповідають про традиційно типові душевні стани героїв (тугу, розпач, захват, замилування тощо), але суто особистісне «я» ліричного героя ніде не виявляється й не заявляє про себе неповторноіндивідуальним характером переживання, – таке «я» з’явиться лише в поезії Шевченка. Замилування романтиків жанрами ліро-епічної балади й баладної лірики свідчить про тяжіння до сюжетності, до розповіді про певний конкретний випадок, епізод; це тяжіння простежується і в жанрі віршового оповідання, новели, образка. Епічний сюжет у таких творах ліризований, зігрітий м’яким співчуттям чи гумором, але ця суб’єктивність не забарвлена індивідуальною інтонацією, вона по-фольклорному загальна; майже ніде автор не втручається в розповідь (вигуком, запитанням, звертанням до героя або читача), ніде не коментує зображуване, не роздумує над ним, не ставить його як паралель до власної долі тощо, – словом, не виявляє власного авторського бачення. Натомість Шевченко робить це вже у своєму найраннішому творі – баладі «Причинна».

В основі творів фольклорно-історичної течії лежать народні думи, історичні пісні, така ж романтична «Історія русів»; їхні героїзовані персонажі по-різному поєднані з інонаціональними фольклорними та літературними типами (оссіанівським, гайдуцьким, ідеалізованим козацьким української школи в польській літературі, байронічним тощо). Не йшлося про художнє дослідження минувшини, а про її міфологізацію – вираження національного духу, створення українського національного міфу – заради пробудження національної самоповаги або хоча б національної туги за минулим. Значним кроком у цьому напрямку були спроби створення історичної поеми, навіть епопеї, без якої не мислилася жодна національна література («Україна», не викінчена повністю Пантелеймоном Кулішем, 1843; поема в стилі народного героїчного епосу «О Наливайку» М. Шашкевича, 1834; поеми російською мовою «Богдан» Є. Гребінки та «Богдан Хмельницький» М. Максимовича; ряд менших форм, де змальовані невеликі епізоди тощо). Предметом зображення в них були героїчні постаті й події рідної історії – постаті романтизовані, часом не без елемента містики в дусі З. Красінського, Ю. Словацького, А. Міцкевича або фольклорно-стилізовані.