Прибуття до Оренбурга. Старання земляків полегшити життя Шевченка на засланні

Дев’ятого червня в’їхали до фортеці Оренбург, захищеної валом чотириметрової висоти, облицьованим червоним камінням. Сакмарська брама міста справила на мандрівника враження «незграбної». Прослідували прямісінько до ордонансгаузу (комендатури. – П. Б.). Час був пізній, коменданта не було. Довелося лягти на голу підлогу.

Наступного дня до канцелярії прикордонної комісії, що відала зносинами з «азіятськими інородцями», вбіг писець Галевинський і повідомив урядовця Федора Матвійовича Лазаревського: «Вночі жандарми привезли Шевченка; я чув від офіцера, якому його здали, і він знаходиться зараз у пересильній казармі». Обидва вони були земляками поета, знали його за «Кобзарем» і «Гайдамаками». У ту ж мить дбайливий урядовець відсунув ділові папери і побіг розшукувати земляка-засланця. Той лежав на нарах, читав, або робив вигляд, що нічого не чує. Коли незнайома людина кинулась його обнімати, питаючи, чи не може бути чимсь корисним, Шевченко сухо відповів: «Я не потребую нічиєї допомоги – сам буду собі допомагати. Я вже отримав запрошення від завідуючого пересильною тюрмою навчати його дітей».

Лазаревський та його товариш по чернігівській гімназії Сергій Петрович Савицький вирішили звернутися до впливового у канцелярії Оренбургського генерал-губернаторства урядовця Матвєєва. Син простого уральського козака, дослужившися до чину підполковника, він залишився людиною приступною, доброю і співчутливою. Матвєєв викликав Шевченка до себе. Був з ним люб’язним, чим дещо підняв його настрій. Прийняв його, розмовляв, не давши відчути, що він злочинець, і сам генерал-губернатор та командуючий окремим Оренбурзьким корпусом Володимир Панасович Обручов. Серце Шевченка і зовсім відтало, коли його відпустили на добу у гості до Лазаревського і Левицького. Зустріли його як друга і брата. Тарас Григорович повірив у щирість молодих людей тим більше, що з розмови з Матвєєвим дізнався про їхні клопоти. В гостях у земляків він не побоявся декламувати «Сон» і «Кавказ». Цілу ніч співали українських пісень. «Були хвилини, – згадував Федір Лазаревський, – коли сльози самі собою котилися з очей, а гість наш просто ридав…»