Трепетне ставлення Шевченка до жіноцтва

Український поет, котрий усе життя ставився цнотливо до честі дівчини і не бажав заплямувати її скромності, злякався, що його «Гайдамаки» потраплять до рук молоденьких небог Григорія Степановича і забаламутять їхні непорочні чисті душі «Не давайте їм, будьте ласкаві, не показуйте мої «Гайдамаки»! Вся прекрасна душа поета відбилась у цьому поклику. І справді, все, що читаєш у спогадах різних людей про Т. Г. Шевченка, зокрема, К. Юнге, яка була тоді ще підлітком, змальовує поета як людину, що не обмовилась жодним цинічним словом і не вчинила нічого осудливого. К. Ф. Юнге511, згадуючи свої зустрічі з Тарасом Григоровичем, пише, що світлими північними ночами сім’я Толстих (Юнге – за дівоцтва графиня Толстая) їздила з Шевченком на морське узбережжя. «Тут і пили, й співали. Коли б Шевченко дозволяв собі щось зайве або непристойне, то це, безумовно, коробило б мою матір і мене. Протягом двох років, за незначним винятком, я бачилася з Шевченком щодня й жодного разу не бачила його п’яним, не чула від нього жодного брутального слова і не помічала, щоб він у спілкуванні чимось відрізнявся від решти добре вихованих людей».

Майже те саме пише випадковий учень Т. Г. Шевченка Суханов-Подколзін: «У домі моєї сестри, де Шевченко часто обідав, подавали багато різного вина, та він ніколи не бував напідпитку. Відвідуючи Шевченка, де я часто засиджувався подовгу, мені ніколи не доводилося бачити його п’яним, жодних цинічних витівок він собі не дозволяв, жодних брутальних висловів не вживав. Чи можна припустити, щоб моя мати, жінка розумна і світська, зважилась відпускати мене, чотирнадцятирічного хлопчика, про якого було б відомо, що він п’є».

Таку саму оцінку морального обличчя Шевченка зустрічаємо і в М. Костомарова та Л. Жемчужникова. Між наведеним вище листом до Г. С. Тарновського і наступним минає більше року. Сталася, мабуть, якась запинка у стосунках поета з Григорієм Степановичем і загалом з його українськими друзями. Мовчанка Тарновського була спричинена, можливо, його серйозною хворобою, а, можливо, чимось іншим. Принаймні мовчання Григорія Степановича засмутило поета, і лист, написаний ним із С. – Петербурга 25 січня 1843 р. це засвідчує. Листа написано, ймовірно, у відповідь на лист Григорія Степановича.

«С. П. – бург, 25 января 1843.

Спасибі вам, Григорій Степанович, що ви мене таки не забуваєте, ще раз спасибі. А я вже думав, що мене всі одцурались, аж бачу – ні, єсть ще на світі хоч один щирий чоловік. Чув я, що ви нездужали, але думав, що так тілько, звичайно, по-панському. Аж як розказав мені Дараган512, то я аж злякався. Слава Господові, що минуло, цур йому, щоб і не згадувать. А ось що шкода, що ви сю зиму не приїхали, у нас була виставка в Академії і дуже добра. А тепер дають Р у с лана і Людмилу.Тащотозаопера, так ну! а надто як Артемовський співа Руслана, то так, що аж потилицю почухаєш, далебі правда! добрий співака, нічого сказать. От вам і все, що тут робиться. Василій Іванович вернувся із Італії ще товщий, як був і розумніший і добріший, дякує вам і кланяється. Карл Павлович байдики б’є собі на здоров’я, а Осада Пскова жделіта.Михайлов513 кончив вашу картину добре. Штернберг пише мені, що він нездужав, але тепер вичуняв і вам кланяється, бо він дума, що ви в Петербурге. А я… чортзна-що, не то роблю що, не то гуляю, сновигаю по оцьому чортову болотові та згадую нашу Україну. Ох, якби-то мені можна було приїхать до солов’я, весело б було, та не знаю, спіткали мене прокляті кацапи так, що не знаю, як і випручаться. Та вже ж як-небудь вирвусь хоч після Великодня і прямісінько до вас, а потім уже дальше. Ще ось що, намалював я се літо дві картини і сховав, думав, що ви приїдете, бо картини, бачте, наші, то я їх кацапам і не показував. Але Скобелєв514 таки принишпорив і одну вимантачив, а друга ще в мене, а щоб і ця не помандрувала за якимсь москалем (бо це, бачте, моя К а т ерина)515, то я думаю послать її до вас, а що вона буде коштувать, то це вже ваше діло, хоч кусок сала, то й це добре на чужині. Я намалював Катерину в той час, де вона попрощалася з своїм москаликом і вертається в село, у царині, під куренем, дід сидить, ложечки собі струже і сумно дивиться на Катерину, а вона, сердешна, тіль не плаче та підіймає передню червону запашчину. Бо вже знає, трошки теє… а москаль дере собі за своїми, тілько курява ляга – собачка ще поганенька доганяє його та нібито гавкає. По однім боці могила, на могилі вітряк, а там уже степ тільки мріє. Отака моя картина.

Коли вподобаєте, добре, а ні, то на горище, поки я приїду, а вже коли приїду, то не виганяйте місяць або другий, бо в мене на Україні, окроме вас, нема пристанища, а я вам що-небудь намалюю. Спасибі вам за ласкаве слово про дітей моїх Гайдамаків.

Пустив я їх у люди, а ніхто й спасибі не сказав. Може, й там над ними сміються так, як тут москалі зовуть мене ентузіастом, сиріч дурнем. Бог їм звидить, нехай я буду мужицький поет, то мені більше нічого й не треба. Нехай собака лає, вітер рознесе. Ви, спасибі вам, боїтеся мені розказувать про людей – цур їм, покоштував я вже цього меду, щоб він скис.

Бачив я вчора вашого хлопця рисунки, добре, дуже добре, тілько треба йому другого майстра, бо він тілько яблука і огірки малює, а це така річ, що серце не нагодуєш. А з його був би добрий маляр, бо воно хлоп’я до всього беручке. Обіцянку пришлю вашим дівчатам к Великодню, а може, й раньше, коли впораюсь. Тілько не ту, що вам писав, а іншу, по-московськи скомпоновану. Щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю. Бувайте здорові, нехай з вами діється все добре, і не забувайте щирого вашого Т. Шевченка»516.