Принципова й непримиренна до неправди діяльність Драгоманова

Насправді Драгоманов нічийого національного чуття не принижував, а лише виклав своє розуміння національного питання в умовах загострення класової боротьби. У згаданій праці він чітко заявив, що «національна ідея» сама по собі, без соціально-політичної боротьби не придатна до того, щоб можна було повести народ на повалення гнобителів. Любов до своєї вітчизни, до рідного народу, писав Драгоманов, священна і благородна, прагнення народу бути вільним і незалежним зумовлено історично. Саме така любов виключає будь-яку ворожнечу до інших націй, зумовлює єднання і братерську дружбу між народами. Інша справа, коли так звана «любов» до своєї нації супроводжується заявами про зверхність, її перевагу над іншими націями, пов’язана з пропагандою ворожнечі, відчуженості, неприязні між народами. Це вже не патріотизм, а людиноненависницький націоналізм, отрутою якого затуманюються недостатньо свідомі люди, паралізується активна участь їх у національно-визвольному русі, затушовується соціальна нерівність у середовищі нації.

Проти культивування націоналістичних почуттів, ідеології «національних святощів» Драгоманов виступав часто і непримиренно. Вогонь свого таланту публіциста і літературного критика він спрямував на розвінчання самої ідеї «національних святощів» та викриття їх апологетів: Барвінського, Огоновського, Романчука, Качали та інших.

Адже саме вони писали, що кожний «свідомий українець» неодмінно мусить сам дотримуватися й інших заохочувати берегти «національні святощі», шанувати, культивувати їх як «обов’язковий націоналізм». Конкретно, кожний «свідомий українець», твердили вони, повинен пам’ятати, що українська нація начебто має властивий тільки їй «національний дух», зовсім відмінний від «національного духу» інших націй, що українці повинні дотримуватися юліанського календаря, який нібито відповідає українській «національній релігії».

На схилі літ Драгоманов випускає в світ «Листи на Наддніпрянську Україну» (1894).

«Тілько ж даремне д. Вартовий підклада Шевченку усі свої думки, котрі проявились в українолюбців уже після Шевченка. Шевченко, наприклад, ще не мав думки непримінно виробляти осібно окрему літературу українську, бо він писав свої повісті по-московському, також писав навіть свій «Дневник», сценарій до «Стодолі» і т. ін. Видимо, Шевченко вибирав собі мову, в кождому разі для нього легшу і відповіднішу, а не думав непримінно виробляти осібну, самостоячу літературу й мову, як деякі пізніші українолюбці. Уп’ять історику треба розличати часи.

Вже зо сказаного зараз виходить, що між Шевченком, з одного боку, й Костомаровим і Кулішем, з другого, не така велика ріжниця, як виставля д. Вартовий, у которого виходило, що мовбито Костомаров і Куліш понизили національну самосвідомість українську, підняту так високо Шевченком. Добродій Вартовий має на оці, що Костомаров налягав на те, щоб українські писателі писали більше про простий народ і для нього, згоджуючись навіть на літературу «для домашнего обиходу». Він навіть, видимо, ставить у вину Костомарову те, що він списав томи на московській мові, а мало писав на українській. В тих поглядах, які викладав Костомаров на українську літературу в книзі Гербеля390 «Поезия славян» і в «Вестнике Европы», звісно, є певна доля опортунізму («Москаля одурити»), але в його бажанню, щоб українські писателі звернули свою головну увагу на «простий народ», писали про нього і для нього – багато щирості й багато вірного. Костомаров писав таке ще в «Основі», закликаючи земляків до писання і видання популярних книг. Добродій Вартовий даремно так легковажить цю річ, кажучи, що вона не може збудити ентузіазму, так як ціль витворити цілком самостійну українську літературу.

Дійсний ход речей показав, що наша громада не проявила ентузіазму ні в напрямку Костомарова, ні в напрямку д. Вартового, і винна тут зовсім не теорія української літератури «для домашнього обиходу», а «всероссийская вялость». Тільки ж думка витворити літературу для простого народу і про нього, котра б змалювала нам всі боки життя мільйонів і давала б тим мільйонам всесвітню історичну поступову просвіту (не 20 книжок, як каже згорда д. Вартовий!), може збудити ентузіазм у правдолюбців не так млявих, як наші земляки. До того ж така література зробила б величезний ґрунт і для широкої національної самостоячої літератури і дала б їй живість, зберегла б її від схоластики, котрою часто хибує новіша, як іноді кажуть і в українських кружках, «українофільська, а не українська література».

Щодо того, що Костомаров списав томи по-московську, то як його за це покарати українцеві, коли все-таки Костомаров писав переважно про Україну, а до того, виходячи з українства, перевернув зовсім історію і Північної Русі, Московщини, і виробив в усій Україні підстави для думок федеральних. (Далі ми побачимо, що сам д. Вартовий, бажаючи провести свою програму в діло, показується не так-то байдужим до «російської інтелігенції».) Очевидно, Костомарову було важче писати свої наукові праці по-українському. Це фатальні обставини, і не знаємо, хто б виграв з того, якби 15 – 20 томів праць зостались «мишам на снідання» або не були написані. Адже ж все рівно ніхто другий, ні з таких патріотів, як д. Вартовий, не написав і не напечатав нічого й здалека подібного науковим творам Костомарова, і все, що появила українська історіографія розумного на українській мові в остатні часи, були переклади частини Костомарова ж, іноді не дуже зручні і котрі в додаток не дуже-то розходяться і без припадкових меценатів не могли б печататись. (В Галичині ті переклади розходяться мало, а в Росії вони заборонені, там, де видають оригінали, не стануть читати перекладів. Видавець д. Ол. Барвінський мусив прохати підмоги в сойму і слухати нотацій польських історичних патріотів з приводу праць Костомарова.) Нічого ж нам ганьбити Костомарова, навіть коли б ми пішли далі його в наших національних думках.

Замітки д. Вартового про Костомарова мають один спеціальний інтерес для австрійських русинів. Добродій Вартовий виявля, що Костомаров був не такий-то вже відрубник української національності, як наприклад, галицькі народовці, а в добрій мірі «общеросс», як говорять в Галичині. Коли я говорив подібне, то «Правда» завдавала мені злостну брехню, бо їй непремінно хотілось виставити «батька Костомарова» в усім солідарним з нею. Тепер д. Вартовий, видимо, хоче зняти з Костомарова навіть титло «батька», і д. Вартовому, певно, ні один галицький народовець уже не посміє завдати брехні, як мені, бідному.

Я не стану ні боронити думок Костомарова, ні споритися з ними. Для мене досить того, щоб у австрійській Русі точно їх знали, і це може вменшити там дуже великий запал партійності. Ні один серйозний націоналіст український не може відректи Костомарову заслуг для українства. Нехай же народовці не дуже поспішаються з анахтемами на тих, хто, подібно Костомарову, не ділить усіх їхніх думок про відносини України до Московщини, а з другого боку, нехай же й австрійські «общероссы» зроблять хоч 1/10 долю для українства того, що зробив Костомаров. На перший раз буде досить і таких результатів знакомства австрійських русинів з Костомаровим.

Мені тепер треба сказати ще про спеціальну точку, про те, що говорить д. Вартовий з поводу деяких моїх заміток про Костомарова. Добродій Вартовий каже, буцімто я закидав Костомарову сервілізм. А в мене й думки такої не було! Я тілько вказував на не зовсім достойний, а до того і незручний сервілізм Костомарова («примирить з нами правительство», як писав мені Костомаров у 1878 р.) і на його відсталість в соціальних і релігійних справах, котра, між іншим, довела його до того, що він писав про те, як можна українським євангелієм «викорінити штунду» і т. ін.

Добродій Вартовий навіть і не попробував показати, в чім я тут помилявся, а вдарив на мене зовсім з іншого боку. Я, видимо, маю недолю чимсь особливо не подобатись д. Вартовому. Може, ніс мій йому не подобався, або, може, яка-небудь «дама, приятная во всех отношениях», донесла йому, що я вбачаю «несовершенства» в його прекрасних очах. Я можу довести до відомості д. Вартового, що я його очей ніколи не бачив і готовий вірити в їх «совершенства», аби тільки вспокоїти його і говорити про ріжні спорні між нами громадські і літературні справи, як слід поважним людям, а не як гоголівські герої.

Я вже в «Буковині» сказав дещо про те, як вільно препарував мої літературні думки д. Вартовий, котрий дійшов до того, що приписав мені поклони російським сільським жандармам, «урядникам», в чому я ще менше винен, ніж Чичиков в заміру украсти губернаторську дочку. Тепер вкажу на такі фрази, як, наприклад, «Шевченко був народоволець більше, ніж десять Драгоманових». Що це за коефіцієнт? Громадські справи – не алгебра! Добродій Вартовий може бути сам в 10 раз більший народолюбець, ніж Шевченко, в 1000 раз більший, ніж Перерепенко (внук Гоголевого), а в іншому ділі Перерепенко може мати більше рації, ніж Шевченко й сам д. Вартовий.

Говоримо про такі способи полеміки д. Вартового, як про ознаку тої літературної невоспитанності й сектярської завзятості, котра в останні роки досить себе проявля в певних українських кружках, і котрої треба позбутись, інакше адепти її будуть бити самі себе по лобам своїми полемічними канчуками.

Ми мусимо спинитись над тим, що говорить про нас д. Вартовий з поводу приписаного нам закиду Костомарова в сервілізмі не через те, щоб для нас було інтересно поправляти полемічні закиди автора, а через те, що це нам дасть пригоду ще раз звернути увагу на політичні підстави для української національної справи в Росії, без котрого вона ніколи не вийде за границі літературного дилетантства».