Що чекає поета в «темному царстві»

Бачив ясно поет, яка доля жде його, – вона його й справді не минула, – а таки захотів мовчати і «присипляти в собі» свої думи, не захотів коритися перед самоволею, підлягати «темному царству», і не тільки сам кидав на нього громами своїх дум («Лети ж моя думо, моя люта муко!»), але й інших зазивав до боротьби з ним. «А де ж твої думи, рожевії квіти?» – говорить він до катованого вільнодумця. «Ой, не ховай, брате, – розсип їх, розкидай!»

Погляньмо ж тепер, що повернуло думку поетову до написання тих поем? Який внутрішній процес – окрім побічних впливів – виробив у нім той гарячий протест проти «темного царства»?.. Сей змалку вщеплений і в довгих роках неволі скріплюваний дух опозиційний дає нам заразом вказівку, для чого той процес вилився у Шевченка з такою, безпримірною в Росії, силою. А з другого боку, його прихильність до мужиків, до покривджених і обідраних веліла йому поставити діло просто на загальнолюдське становище, піднімати протест не зі становища виключного українства, а зі становища покривдженої людськості. А тодішні обставини в Росії ще й дужче перли поета на таке становище. «Од молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить!» – говорить досадно поет, висказуючи тими словами, що не тільки Україна в Росії пригнетена, і що він бажає волі та вільного слова не тільки для України, але також для всіх народів, глушених сліпою царською самоволею. Ся глуха, мертва мовчанка – не з благоденства, як іронічно додає поет, а з мусу – се перша і головна признака «мертвого царства». Аби з усіх людей поробити «холопів» та «лакеїв», або бездушні робучі та покорні машини, – бо тільки ті два роди творців земних мають місце в «темнім царстві», – треба поперед усього не дати людям мислити по-людськи та обмінюватися тими думками, треба не дати їм висловлюватися свобідно, а радше – треба заставити їх «молоть пустяки». А особливо треба не допустити до голосу людей, що кличуть іншим: «Схаменіться, будьте люди!»

А серед тої мовчанки, серед того загального отупіння людського чуття – що ж діяти чоловікові, в якого чуття гаряче й серце повне любові? Що діяти поетові, живому серед мерців? Нудьга і розпука бере його. Сидячи в Петербурзі, в самому осередку політичного гніту і політичної темноти, око в око з тою політичною машиною, що давить Україну і всю Росію, поет силкується, як каже сам про себе, заглушити в собі біль, забути про своє і людське горе. «Я гуляю, бенкетую в неділю і в будень», звісно, аби не чути людського стогону, «А вам нудно, жалуєтесь? Їй-богу, не чую. І не кричіть!» Він знає, що таким робом не втишить болю в серці, а навпаки, такою силуваною мовчанкою, таким самооглушенням сам у собі з’їдається, сам п’є свою кров. Але нехай і так! він гордиться хоч тим, що «я свою п’ю, а не кров людськую», коли про більшість окружаючих його людей та про ціле «темне царство» треба би сказати якраз навпаки.

Страшно стає, коли вдуматися в значенні тих немногих слів у заспіві «Сну», де поет, кинувши загальний погляд на змагання та порядки «темного царства», виткнувши коротко й досадно головні його болячки, показує нам своє власне нутро, розкриває психологічні причини, для яких він береться співати пісню про «темне царство». «Кругом неправда і неволя, народ катований мовчить». Немногі чесні та смілі борці вільного слова або страждають між злодіями з клеймом на чолі, або п’ють свою кров, нидіючи та гризучися в силуваній мовчанці. Вернули та віджили в повній силі часи Нерона, про які писав Тацит: «Часи, котрі ми переживаєм, такі самі нікчемно жорстокі, що наші потомки не схотять повірити, аби жили колись люди, що могли пережити їх». Але дарма, що «щодень Нерона розпинають, морозять, шкварять на огні»; дарма, Прометеєві, людськості орел-тиранство «щодень божий дробить ребра, серце розбиває». «Розбиває, та не вип’є живущої крові, не скує душі живої і слова живого». Воно мусить вирватися на волю, хоч у сні висказати себе, проламати кригу силуваної мовчанки.

В такім настрої душі наш поет лягає спати підпилий, ледве доплентавшися до своєї хатини. А в хатині, звісно, «божа благодать» – се значить, пусто, тихо, мертво. Нема ні жінки, ні діток, нема кому розважити і розрадити, нема друга щирого, і ні з ким поділити накипіле в серці горе.