Листи княжни В. М. Рєпніної до Шевченка

1. Від 17 травня 1844 року

«Із душевною приємністю я прочитала, що ви з успіхом займаєтесь живописом. Сподіваюся, що й перо не лежить у вас бездіяльним. Це було б жахливим злочином. Вашим же слівцем я висловлюю вам добру пораду: не погашай своє світило!»

Наведеним тут рядком княжна нагадує поетові один із фрагментів його «Тризни»:

Не погасай, моё светило!

Туман душевный разгоняй,

Живи меня своею силой,

И путь терновый, пусть унылый,

Небесным светом озаряй!

2. Від 9 червня 1844 року

«Мосівка408 нагадує мені ті сумні хвилини, в які щира моя до вас прихильність давала мені й бажання і навіть право говорити вам правду – що я, одначе, не здійснювала тому, що ви мені в ті самі хвилини здавалися нещирим і не налаштованим на мій лад, а радше робили вигляд, що я вам набридла, гірше від гіркої редьки, і що роль совісті вашої, яку я собі привласнила, видавалася вам недозволеним загарбанням, чи й просто привласнила. І скільки разів свята істина, що її я ніяк не можу назвати суворою, хоча б і була вона дуже строгою, – скільки разів ця істина рвалася мені на вуста, прагнучи, сподіваючись інколи, що дійде до вашої душі, що буде сприйнята, як найліпший доказ сестринського піклування про вас, і ви з молитвою в серці, і з твердою волею, візьметесь за перевиховання своє, поліпшивши, освітивши, за допомогою благодаті Господньої, все прекрасне, все святе, все високе, що подароване вам так щедро, – і викоренивши згубну ваду, що гне вас додолу! О, не кажіть, що на вас нападають: тут не заздрісники, не негідники – ваші звинувателі; я, я – сестра ваша, ваш найщиріший друг – ваша обвинувачка. Не суджу про вас із чужих вуст, я не осуджую вас, але я з відвагою, яку повинна була б мати значно раніше, бо ви давно вже серед моїх друзів, – кажу вам як братові, – що не раз, що надто часто я вас бачила таким, яким не бажала би бачити ніколи, – даруйте мою щирість, мою прискіпливість, – і зрозумійте безкорисливе почуття, що водить моїм пером. Сподіваюсь, що цей лист буде прийнятий з почуттям братської приязні».

Завдяки шані й повазі з боку дворянства Полтавської та Чернігівської губерній княжна мала змогу брати на комісію твори Тараса Григоровича – не лише такі, як «Кобзар» і «Живописная Украйна», а й такі як «Тризна», не одну сотню якої по полтині за примірник вона спромоглася роздати своїм знайомим. У Полтаві, Харкові, Одесі й Києві – скрізь вона мала комісіонерів.

3. (Без позначення дати) {cерпень 1844, Яготин}

«Потрібно обов’язково надіслати мені дві програми вашої «Живописной Украйны», щоб можна було провести передплату під час виборів у Полтаві та Чернігові. О, як щиро я бажаю вам успіху заради вашої святої справи! Не вдавайтеся в тугу і трудіться, докладіть всіх зусиль, а ми тут дбатимемо, аби якомога допомогти вам. Від Закревських нічого не одержувала. На нещастя, ви зв’язалися з цими пустими людьми. Куди б краще для духовної вашої людини зблизитися з Галаганом, з Капністом і його дружиною, з Бурковським409, В. Лукашевичем, так щедро обдарованими і розумом, і душею. Чи не можна сприйняти вислів: вино веселить серце – у духовному сенсі? О, так, легкодухість – це жахливе нещастя, та й того вже досить, що ви самі себе знаєте. Лишається не плекати визнану слабкість, а озброїтися проти неї. Засоби: віра, корисні заняття, товариство чисте, святе, вишукане. Чому ви завжди згадуєте Мосівку? Скажіть, чи не підказує вам сумління ще й інші місця, де ви захоплювалися негідним і негідними? Нехай сяє в душі вашій світло, дароване з вишніх. Амінь».

І під час перебування в Яготині Шевченко іноді любив бенкети та веселощі, але зажди десь там, у якійсь віддаленій селянській хаті, і ніколи не повертався до княжого дому напідпитку. І назагал він, за словами княжни, тримався в їхній господі дуже тактовно. Але згодом, потрапивши в коло мочеморд, втратив усяке самовладання, навіть вплив княжни не завжди був спроможний стримати його від пиятик і нехлюйства. Така поведінка людини, яку високо цінували за її незвичайний талант, глибоко засмучувала Варвару Миколаївну, яка все ж не полишала спроб будити в ньому своїми сердечними листами найшляхетніші інстинкти, придушені «негідним і негідними».

4. У листі від 19 липня княжна співчутливо і з глибоким сумом сприймає похмурий настрій поета через бідування його рідних, яким він не був спроможний суттєво допомогти, полегшити їхню гірку долю.

«Від сумного вашого листа410 мені набігли сльози. О, дайте звістку мені, коли будете цілковито заспокоєні щодо братів ваших! Я не зважилась прямо запитати про них – слова застигали на устах».

Лист поета, про який згадує княжна, був одержаний нею, ймовірно, по поверненні його з поїздки на батьківщину. Пробувши кілька день у Кирилівці в брата Микити, поет повернувся за Дніпро зовсім прибитий. Про його душевний стан цієї пори ми можемо частково дізнатися з одного уривка «Тризны»:

Когда при тысяче огней

Мелькали мраморные плечи —

О чём-то тихо он вздыхал

И думой мрачною летал

В стране родной, в стране прекрасной,

Там, где никто его не ждал,

Никто о нем не вспоминал,

Ни о судьбе его неясной.

И думал он: «Зачем я тут?

И что мне делать между ними?

Они все пляшут и поют,

Они родня между родными,

Они все равны меж собой —

А я!..»…

Везде один… тоска, томленье!..

5. 22 вересня 1844 року

«Кілька днів тому я одержала від Закревських через М. Д. Селецьку три гравюри: честь і слава, добрий трудівниче! Хай благословить Господь ваш подвиг! Сьогодні одержала невеличкого вашого листа. Боляче мені, що люди так часто чинять замах на вашу віру в добре та святе… Прощавайте, добрий поете! Не полишайте ні пера, ні пензля – йдіть чистою, святою стезею і нехай укриє вас благодать Господня!»

6. 20 грудня 1844 року

«Я так раділа вашому злету: та от, ви вже знову згорнули крильця й впали всією вагою вашої легкодухості на землю! Облиште злих, нерозумних, бридких. Якщо у вас чимало недоброзичливців у Петербурзі, а можливо, й тут, то все ж ви можете вважати себе щасливим, що багато чесних і теплих душ бажають вам добра. Зрештою, і мета ваша має живити вас! Я з прикрістю почула від брата, що днями був у нього В. Закревський і хвалився, що одержав вашого листа. Я сподівалася, що ви вже не листуєтесь з ним. Я цього знайомства дуже боялася для вас. Любіть скільки завгодно Капніста, Бурковського, Галагана, Вол. Лукашевича: з ними все гарне, шляхетне, властиве вам розів’ється дедалі більше. Який жаль, що ви не знайомі з А. Лизогубом: з яким теплом сприймає він ваші поеми і як шкодує, що не знає вас особисто!»

7. 7 січня 1845 року

«Мій добрий і сумний співцю! Виплачте пісню у пам’ять людини, яку ви так уміли шанувати і любити. Мого доброго батька вже немає між нами! Після тривалої і тяжкої хвороби, змучений жахливими стражданнями, він віддав Богові душу 7 січня. Ви збагнете порожнечу Яготина. Я почала була писати з дороги на Прилуки, куди ми повезли священні останки його, тобто в Густинський монастир. Таким було його бажання. О Тарасе Григоровичу! Мій добрий друже! Як передати Вам усі ці вікопомні хвилини, через які ми пройшли у ці дні!»

Продовжуючи цей лист, В. М. Рєпніна з почуттям гіркого болю розповіла саме про ці дні…

Востаннє перед засланням княжна бачилася з поетом у Києві в Дуніних-Борковських. Тарас Григорович прийшов відвідати чоловіка Глафіри Іванівни, який умирав від сухот, і виявив запопадливу турботу про хворого…

До щиросердих листів своїх до поета княжна долучала іноді власні переклади з інших мов, добираючи такі вірші, що мали аналогію з душевнохворим, яким часом їй видавався Тарас Григорович…411