Донцов проти значення та ролі Шевченка в історичному розвитку України

Цей одвертий і запеклий ворог людства не обмежувався брудною підтасовкою, що стосувалася тексту Шевченка. Йому належать також фронтальні спроби знецінити творчість геніального сина України, нав’язати своє «виняткове» розуміння епохи і багатьох – навіть сумнівних друзів і сучасників Тараса Григоровича, а головне – самого Шевченка, який оспівував героїчне минуле України ні в якому разі не з позицій касти «луччих людей», а як поет-революціонер, виразник інтересів волелюбного, працьовитого українського народу. Це робилось на протязі майже всього дев’яносторічного життя справді несамовитого ідеолога націоналізму. Вкажемо наразі на писане у 1943 р. – коли успішно почалося визволення України від німецько-фашистських загарбників – псевдоісторичне «творіння» Донцова «Дух нашої давнини»234. Залишимо на розсуд читачеві пояснення того, хто міг стояти за перевиданням його в 1991 р. і на що розраховували спонсори цієї, м’яко кажучи, сумнівної акції. Слід подумати й про те, чому це було зроблено на заході від Збруча.

Утім, очевидно, Донцов зовсім не встидався, а, навпаки, радів з приводу перевидання. Мету свого видання Донцов патетично викладає одразу: «Ця книга є дальший розвиток писаного мною в попередні роки. В творах «Модерне москвофільство», «З приводу одної єреси», «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», «Підстави нашої політики», «Націоналізм», «Політика принципіяльна і опортуністична» й ін., намагався я вирвати українську думку з пут сателітства, ворожого великим гаслам, на шлях сепаратизму, окремішности, що вів до власних цілей, висував вимогу атрофованого у нас майже духа комбативности, що його заступив у нашій інтелігенції ідеал «сірої буденної праці», защепленої вихолощеним марксизмом, капітулянтською драгоманівщиною і галицьким «реалізмом».

Ідеї цієї книги – засадничо інакші від ідей демократії, клясократії або націократії. Ці останні рвуть з духом нашої давнини – як драгоманівці, висуваючи гасла інтернаціональної демократії, марксизма, прудонізма чи соціялістичного російського народництва (Маркс, Лавров, Чернишевський і ін.); намагаються погодити свій «націоналізм» з ідеями Грушевського і Драгоманова, з ідеями західньо-європейського парламентаризму («Націократія») або, як консерватисти, тримаються інтернаціонально-демократичних ідей «братерства народів» (програма «союзу трьох Русей»), далеких нашій історичній давнині. Їм протиставляю ідею гієрархізованої суспільности.