Моральний імператив Шевченка, його жагуча любов до простої людини

Тема знеславленої дівчини багато разів повторюється і варіюється у Шевченка. Але якщо Катерина кінчає життя самогубством, якщо деякі печальні його героїні стають дітовбивцями, – в чому Шевченко розвиває мотив цілого циклу народних пісень про матір-дітовбивцю, – якщо наймичка покірливо до самої смерті несе хрест самопожертви, а героїня однойменної та односюжетної прозаїчної повісті навіть знову ледве не піддається спокусам офіцера, що вже раз обдурив її, – то в руках нещасної Марини ми бачимо вже закривавлений ніж помсти, ніж відплати за зневажену людську гідність. І як втішно зустріти в героїні «Сотника» дівчину, що вирвалася з полону домостроївських традицій і будує своє особисте життя по-новому, сміливо, просто і рішуче!

Тема матері, що пронизує світлим променем усю творчість Шевченка, найвищої своєї межі досягає в «Марії», одному з останніх великих творів поета. Яка ж вона земна, тепла, проста, людяна, далека від усякої містики, від усякої релігійної лузги, яка вона наша, ця свята мати, цей «пресвітлий рай», цей найулюбленіший і найніжніший образ Шевченка!

Шевченко був безмежним, був жахливим у своєму гніві:

Воскресни, мамо! І вернися

В світлицю-хату: опочий

Бо ти аж надто вже втомилась,

Гріхи синовні несучи.

Спочивши, скорбная, скажи,

Прорци своїм лукавим чадам,

Що пропадуть вони, лихі,

Що їх безчестіє і зрада,

І криводушіє огнем,

Кривавим, пламенним мечем

Нарізані на людських душах,

Що крикне кара невсипуща,

Що не спасе їх добрий цар,

Їх кроткий, п’яний господар,

Не дасть їм пить, не дасть їм їсти,

Не дасть коня вам охляп сісти

Та утікать, не втечете

І не сховаєтеся: всюди

Вас найде правда-мста; а люде

Підстережуть вас на тотеж,

Уловлять і судить не будуть,

В кайдани туго окують,

В село на зрище приведуть,

І на хресті отім без ката

І без царя вас, біснуватих,

Розпнуть, розірвуть, рознесуть,

І вашей кровію, собаки,

Собак напоять…

Але розкриваємо «Кобзар» в іншому місці:

І досі сниться: під горою,

Меж вербами та над водою,

Біленька хаточка. Сидить

Неначе й досі сивий дід

Коло хатиночки і бавить

Хорошеє та кучеряве

Своє маленькеє внуча.

І досі сниться: вийшла з хати

Веселая, сміючись, мати,

Цілує діда і дитя,

Аж тричі весело цілує,

Прийма на руки, і годує,

І спать несе. А дід сидить,

І усміхається, і стиха

Промовить нишком: «Де ж те лихо?

Печалі тії, вороги?»

І нишечком старий читає,

Перехрестившись, «Отче наш».

Крізь верби сонечко сіяє

І тихо гасне. День погас.

І все почило. Сивий в хату

Й собі пішов опочивати.