Професор Рустем прийшов попрощатись з Шевченком

– Та як ти смієш! – Рустем розгнівався. – Перед тобою професор університету, дійсний статський радник!

– Тоді інша справа, пане раднику… Шевченко! – крикнув він. – Ходи сюди!

– Здрастуй, Тарасе! – сказав Рустем. – Щойно дізнався, що тебе відправляють, і прийшов попрощатись, – він притишив голос. – І передати привіт від Гната.

– Від Гната? – перепитав Тарас. – Де він – тут? там?

Рустем багатозначно скосив очі:

– Уже там…

– Він мені свій револьвер залишив. Віддав сховати, коли обшук був, а потім не прийшов.

– А ти його куди подів?

– Он у тому дуплі лежить. – Тарас показав очима на стару липу, яка росла біля стайні. – Бачите?

– Бачу… Його, мабуть, треба забрати, може, ще комусь знадобиться.

– Правильно, Іване Францовичу!

Підійшов конвойний офіцер і з подивом уп’яв очі в обірваного дворового слугу, з яким бесідував поважний старий у багатій шубі і червоній турецькій шапочці.

– Десять на підводі, останнім іти пішки! – розпорядився офіцер.

– Мені пора, пане Рустеме, – сказав Тарас.

– Прощавай, Тарасе… Ти іноді згадуватимеш свого старого професора?

– Згадуватиму, пане Рустеме… Я весь свій вік пам’ятатиму вас. І вашу пораду шість років рисувати олівцем і шість місяців малювати фарбами.

– І тоді ти станеш хорошим живописцем…

– Шевченко, кончай розмову! – прикрикнув офіцер.

Тарас схопив Рустемову руку і спробував поцілувати, але Рустем відсмикнув її.

– Ніколи не будь рабом, Тарасе!

– Кро-оком руш! – подав команду офіцер.

Візники смикнули за віжки, напружились коні, зрушуючи з місця важкі вози, на які сіли найслабші чоловіки і жінки. Тарас разом з іншими дворовими пішов поряд.

Рустем стояв на узбіччі й махав рукою, доки валка з конвойними не зникла за поворотом…

Тарасові хотілось плакати. Він опустив голову на груди і нестямно крокував, тримаючись за край підводи. Вітер наскрізь продував його легку, не по сезону одежину. Через благенький чобіт одразу набралася вода.

Попереду було вісімсот верст важкої дороги»353.