Вимушене й рятівне чумакування Тараса

Нестерпні родинні відносини занадто гризли Тарасового батька і діда Івана. Бачили вони неминучу потребу розлучити якось пасинка з мачухою і хоч трохи притушити хатнє пекло.

Примірковали, щоб Григорій, їдучи куди під фіру в дорогу, брав з собою і Тараса, а прийде зима, віддати останнього знов до дяка в школу.

І ото влітку р. 1824 Тарас чумаковав з батьком. Згадуючи про одну таку поїздку, Тарас каже: «Виїздили ми з Гуляйполя. Я сидів на возі і дивився не на Новомиргород, що лежить в долині над Тикичем (річка), а на степ, що лежить за Тикичем, і думав… Що я тоді думав, те розгадає сам тільки Господь Бог… от ми взяли бродом, переїхали Тикич, піднялися на гору: дивлюся: знов степ, степ широкий, без краю; тільки вліворуч мріє щось похоже на гайок. Я питаю у батька: «Що то таке?» – «То, – каже він, – Дев’ята рота». Сього з мене не досить. «Що воно таке «Дев’ята рота»308? Їдемо далі – степ і степ. Ми заночовали в «Дідовій Балці». На другий день – знов той самий степ і ті самі думки дитячі…

Скорботно мені, сумно згадувати мою молодість, мій вік дитинний…»

Чи ходив Тарас в зиму в 1824 на р. 1825 до школи – жодної звістки не маємо. Певніш, що не ходив; бо зараз побачимо, що, як і сам Тарас каже, ходити до школи другим разом почав він по смерті батька. Батько його восени того ж року поїхав до Києва та в дорозі і занедужав. Нездужав він, очевидно, вельми довго, бо помер 21 березіля р. 1825.

Тепер ми виразно бачимо, що Тарас помилився, говорячи в своїй автобіографії, що після батька лишився він на восьмому році. Круглим сиротою зостався він на самім початку 12 року свого життя…