Шевченко і Пушкін. Різне походження та спільні думки

Пушкін і Шевченко… Дві різні людські долі, представники двох різних, більше – полярних класів, вихідці із різного оточення, вихованці двох різних верств суспільства… Але ні в кого із українських поетів не було такої спорідненості з Пушкіним, як саме у Шевченка…

Які несхожі були у них дитинство та юність! Російська сім’я, де говорили французькою мовою, цитували Вольтера і Парні, вели змагання в створенні дотепних, еротичним повівом овіяних віршиків, де думали головним чином про світські розваги та бали. Притому сім’я дворянська, де з гордістю згадували шістсотрічну давність того дворянства… Батьківська бібліотека, здебільшого французька, де Пушкін ще отроком, без жодного над собою контролю, зачитувався творами легковажної, пустотливої, не завжди пристойної анакреонтичної поезії… Далі – Царськосельський ліцей під опікою «самого імператора», більш чи менш невинні пустощі – «проказы», рано пробуджена почуттєвість, рано виявлений поетичний талант, знайомство з гусарами Семеновського полку, з якими, як сказано в одному доносі, «куликали», тобто пиячили юні ліцеїсти… і – волелюбні розмови, «души прекрасные порывы», Кюхельбекер, Пущин, Чаадаєв та Каверін, проростання зерен, з яких колись виросте і забушує на Сенатській площі дворянська революція… Так було в одного.

Убога селянська хата… Під’яремна праця батьків… Убожество на лоні прекрасної української природи. Пастушок, що пасе чужі ягнята, хлопчик, що забравшись у бур’яни, снує якісь невиразні мрії про прекрасне, млою таємничості повите життя… Чумакування з батьком, дитяча мандрівка в степ з метою знайти ті казкові стовпи, де, за переказами… кінчається світ… Далі – «наука» у п’яного дяка, якому треба ненастанно носити горілку, вся педагогічна мудрість якого полягає у нещадному шмаганні своїх учнів різками… Ще далі – служба «козачком», тобто лакеєм у пана Енгельгардта, який за перемальовування портрета Платова (при свічці, від якої міг же загорітись панський дім!) застосував до юного Тараса, в якого з ранніх літ палав нестримний огонь мистецтва, той же самий засіб виховання – різки… Потім подорожування з паном до Вільно – і Петербург, і майстерня живописця Ширяєва, і раптом викуп і «воля, воленька…» Так було у іншого.

Далі – в одного – бурхливе, мінливе, трагічне життя, царська опала і царська «ласка», страшніша за опалу, придворні бали і героїчний літературний труд, і нарешті – нагла смерть від руки царського поплічника, по суті – від руки Миколи І.

А в іншого майстерня «великого Карла» – Брюллова, могутній зліт на вершини поезії, «возмутительные стихи», і мчиться божевільна трійка з Петербурга в Оренбург, несучи бентежного поета, рядового Тараса Шевченка, заслати в безводні степи, «с запрещением писать и рисовать…» Десять років солдатчини, десять років поневіряння. Далі – поворот, Петербург, дружба з передовими, найкращими людьми Росії… Україна, знов Петербург – і смерть виснаженої, фізично замученої роками неволі, але незламної духом людини. По суті, Шевченко, так само, як і Пушкін, помер від руки Миколи І. І коли взяти творче життя одного й другого в цілому, то саме про внутрішню схожість і спорідненість, а не про зовнішню неподібність, і треба говорити.