Творчість Шевченка надихає народ у найважчі роки війни з фашизмом

Велич найсвітліших постатей світової історії дістає найбільш точну й виважену оцінку, яка йде від самих глибин людського буття, у найважливіші й найвідповідальніші її часи, коли на першому плані з усією невблаганністю постають питання про саме продовження існування як окремих народів, так і самого людства. Так було й у найтяжчі роки Великої Вітчизняної війни, коли фашистські війська плюндрували українські землі, значна частина українських установ – серед них і академічні – були перебазовані на Схід. У скрутних умовах евакуації науковці продовжували самовідданну працю. Об’єднаний Інститут мови і літератури створив підписаний до друку вже після повернення до звільненого Києва – ще у воєнний час (10 лютого 1945 р.) – «Нарис історії української літератури».

Її редактори – визначні вчені, яким належить великий внесок у наукове шевченкознавство – Сергій Іванович Маслов і Євген Прохорович Кирилюк пояснювали читачам: «Книга писалася в Уфі, далеко від культурних центрів України. В важких умовах евакуації. Автори не раз гостро відчували брак потрібних для роботи джерел, літератури та різних довідників. Умови, в яких складався «Нарис», не могли не відбитися негативно на глибині в з’ясуванні окремих питань, на повноті в збиранні матеріалу, на точності в наведенні цитат і в передачі окремих фактів. У разі книга потребує повторних видань, автори сподіваються, що їм пощастить виправити всі хиби цієї першої спроби»187.

Фахівцям-літературознавцям вдалося-таки знайти сили, шляхи й засоби покращення першого, систематичного дослідження історії української літератури. Але загальна характеристика творчості й діяльності Тараса Григоровича Шевченка – принципова основа її – була й залишається незмінною.

Суттєві причини цього полягають у тому, що вони збіглися з тим, як оцінили й оцінюють поезію й діяльність Шевченка народні маси. Автори зазначеного видання мали незаперечні підстави назвати розділ, присвячений йому, «Тарас Шевченко – творець нової української літератури». Далі визначена тема розкривається далеко ширше:

«1840 року в Петербурзі вийшла з друку невеличка книжка під назвою «Кобзар», що відкрила нову сторінку не тільки в українській літературі, а й поклала початок справді глибоко народній, революційно-демократичній літературі всіх слов’янських народів. Автором її був геніальний український поет Тарас Шевченко.

Шевченко – епохальне явище не лише художньої літератури. Своєю революційнодемократичною діяльністю він виходить далеко за межі літератури, мистецтва, культури. Шевченко – видатний, великий, геніальний поет, драматург, прозаїк, майстер пензля, але, крім того, Шевченко – політична постать у нашій історії, перший революційний демократ на Україні і в Росії. У революційних прагненнях він іде далі своїх сучасниківдемократів – В. Бєлінського і Герцена і тільки пізніше знаходить собі спільників в особі Добролюбова і Чернишевського.

І разом з тим Шевченко – син своєї епохи. Ідеї Французької революції 1789 і 1830 року, декабристський рух, революційні традиції Коліївщини, далі зростаючі кріпацькі повстання на Україні – все це разом підготувало ґрунт, зумовило формування революційнодемократичного світогляду великого сина українського народу»188.