Головна сутність творчості великого поета

Великий поет – поет народний. Це зовсім не рівнозначне тому, що звали колись «простонародністю» і що пов’язували з доконечним переспівуванням себе тільки вузьким колом національних фарб і тонів, місцевих пейзажів, застиглих характерів. Разом з тим, поезія, що не виростає з національного ґрунту, не відбиває кращих рис народу, з якого вийшов поет, завжди – пустоцвіт.

Великий поет – це голос доби, це той вічовий дзвін, до якого уподібнював його Лермонтов. Він може оплакувати славне й сумне минуле, але очі його завжди дивляться вперед, у славне й радісне майбутнє. У класовому суспільстві, побудованому на соціальній та національній нерівності, на гнобленні людини людиною, великий поет завжди стоїть на боці гноблених, проти гнобителів. Гете великий, коли у «Фаусті» ставить і глибоко розв’язує світові проблеми, показуючи моральну загибель людини-індивідуаліста і пророкуючи світле майбутнє людства в боротьбі і творчій праці, коли разом з Прометеєм підносить голос проти тирана Зевса – проти тиранії. А коли він з жахом одвертається від грізної постаті революції, замикаючись в олімпійській своїй художницькій майстерні, – він стає дрібним філістером, обмеженим міщанином. Маркс і Енгельс милуються геніальним даром Гейне, коли він тне бичем сатири сучасну йому буржуазію, вельможне панство, королів і попів, коли він разом із своїми «Сілезькими ткачами» тче саван старій Німеччині, коли він своєю лірикою щиро й гранично просто виявляє найтонші й найніжніші людські почуття. І різко осуджують його, коли він збочує з дороги демократизму і виявляє негідні справжнього поета й передового громадського діяча хитання в політичних справах.

Байрон і Пушкін могутнім помахом крил злітають над своїм класом і своєю добою, стають речниками передових ідей людства, – і тому вони, а не тільки завдяки геніальному дарові слова, справді великі народні, національні поети.

Тарас Шевченко – поет дійсно народний, дійсно національний. І саме тому він – великий світовий поет.

Про Шевченка багато написано і сказано. Такі сучасники його, як Чернишевський і Добролюбов, у духовному спілкуванні з якими загартувався і вигострився революційний світогляд поета, добре розуміли все його значення, всю глибочінь його і своєрідність. «Доня» Шевченкова, як він ласкаво й з любов’ю називав її, – Марко Вовчок у своїх «народних оповіданнях» перегукувалася з грізним і ніжним голосом свого «батька». Некрасов обізвався на смерть Тараса Григоровича проникливим, гарячим віршем. Івану Франкові належать чи не найглибші розвідки про творчість Шевченка, про окремі його твори. Федькович, Старицький, Грабовський, Леся Українка, Мирний, Коцюбинський, Стефаник, Васильченко з незмінною пошаною схиляли чоло перед пам’яттю Кобзаря. Максим Горький залічив його до найбільших поетів світу, поставивши поруч з Пушкіним і Міцкевичем…