«Товарищ, верь, взойдёт она, звезда пленительного счастья…»

Ми пам’ятаємо, що Пушкін належав до поміщицького класу і що цим пояснюється багато протиріч у його світогляді. Але великий він тим, що умів підноситися над своїм класом. Тоді він усім серцем відчував свою єдність із трудящими, свій кровний зв’язок не з тими, хто їсть хліб, здобутий хліборобами, і одягається в пишну одіж, виткану рабинями, а з тими, хто добуває той хліб і тче ту одежу. У посланні до друга свого Чаадаєва він писав:

Товаришу, зійде вона,

Зоря принадливого щастя,

Росія збудиться від сна,

І на руїнах самовластя

Напишуть наші імена!

(Переклад Г. Брежньова)

«Принадливе щастя» – це, розуміється, повалення кріпосницького ладу. «Руїни самовластя» – повалення самодержавства. От таким духом дихав, от такими сподіваннями жив той, кого Микола І, Микола «Палкін», хотів зробити вірним своїм царедворцем!

Пушкін ненавидів царя і царських прислужників. Всією душею любив він російський народ, той народ, що за юних літ вигнав за межі своєї рідної землі наполеонівські орди, отой народ, що створив прекрасні пісні й казки, які співала й розказувала йому улюблена няня, його найщиріший друг – проста селянка Орина Родіонівна. Це ж до неї звертався він у найгірші хвилини свого життя:

Подружниця серця

…Вип’єм з горя, де ж той келих?

Розвеселимо серця.

Заспівай же з горя, з горя,

Як синиця десь жила:

Як дівчина, ясна зоря,

По водицю вранці йшла.

(Переклад П. Тичини)

Орина Родіонівна була для Пушкіна, – зазначає М. Т. Рильський, – тим же самим, чим для Шевченка був його дід, що розповідав сусідам, а малий Тарас те слухав і запам’ятав навіки – про гайдамацьке повстання проти панів, і тоді в нього «столітнії очі, як зорі, сіяли».

І, звичайно, не тільки пісні про те, «як синиця десь жила», а й пісні про народні страждання, про народні прагнення, про народний гнів цікавили Пушкіна. Недарма він на основі цих пісень написав свої вірші про незламного повстанця проти царського ярма – Степана Разіна.