Любов до життя та до людей пересилює гіркоту солдатчини

Шевченко був безмежний у своїй любові до людей, до простих і чистих людей. Звідси йдуть у автора гнівних «Якби ви знали, паничі» світлі картини мирного людського життя на тихому лоні природи.

І характерно: саме ряд таких безхмарних ідилій написано в найскорботнішу і найтяжчу пору життя поета – в казематі, у засланні, де пильне начальство, пам’ятаючи резолюцію Миколи І про заборону писати й малювати, стежило за підневільним співцем.

Готовясь выстрелить по первому стиху

И в крепости поднять военную тревогу, —

як прекрасно сказав Майков.

У казематі створено «Садок вишневий коло хати», в Орській фортеці продзвеніла граціозна пісенька «Ой стрічечка до стрічечки», Кос-Аралом позначене відчайдушновеселе «Утоптала стежечку через яр, через гору, серденько, на базар».

Але в казематі ж написаний і «Косар»:

Понад полем іде,

Не покоси кладе,

Не покоси кладе – гори.

Стогне земля, стогне море

Стогне та гуде!

Косаря уночі

Зустрічають сичі.

Тне косар, не спочиває

Й ні на кого не вважає,

Хоч і не проси.

Не благай, не проси,

Не клепає коси;

Чи то пригород, чи город,

Мов бритвою, старий голить

Усе, що даси.

Мужика, й шинкаря,

Й сироту-кобзаря.

Приспівує старий, косить,

Кладе горами покоси,

Не мина й царя.

І мене не мине,

На чужині зотне,

За решоткою задавить,

Хреста ніхто не поставить

І не пом’яне.

Ви ніби чуєте чавунну ходу цього безжалісного, безвідкличного косаря – смерті, але ці страшні кроки заглушаються живим і сміливим голосом поета, що нагадує про смерть своєму мучителеві – царю.