Як прагнув учитися малий Шевченко. Малого Тараса спіткало лихе горе

«Далі більше, – продовжує О. Кониський. – З того часу починає лиха доля ходити нерозлучно з Тарасом.

Ще раніш, як покинув він Совгиреву школу, ледві минуло йому 9? літ, як «матір добрую його, ще молодую, нужда та праця звалили в могилу»: 20 серпня р. 1823 неня його, дійсно ще молода, померла на 32 році свого віку. «Помре батько, – каже народна мудрість, – дитина – півсиротини, а помре мати – дитина кругом сиротина». Отож, як померла Катерина Шевченчиха, на руках удівця Григорія лишилося таких сиріт п’ятеро: Микита на 12, Тарас на 10, Ірина на 8, Марія на 4 і Йосип на 2 році. Старійша доня їх Катерина, Тарасова дбаха-улюблениця, ще за життя матері, саме 28 січня р. 1823, одружилася з Красицьким і перебралася жити до Красицьких в село Зелену Діброву»288.

Знову слово М. Чалому: «Невдовзі після цієї сумної в житті Шевченка події батько віддав його на навчання до міщанина Губського. Грамота далась йому відразу. Тільки вчитель ніяк не міг утримати його від нескінченних витівок. Батько теж не міг з ним упоратись…

Таким чином в одинадцятирічному віці, позбавлений останньої опори (після смерті батька. – Авт.), Тарас наш опинився під опікою мачухи. Від найніжнішого віку, не знаючи любові й материнського милування, хлопчик замкнувся в собі, став відлюдкуватим, зустрічаючи з недовірою кожне привітне слово:

В семье убогой, неизвестной

Он выростал; и – жизни труд,

Как сирота, он встретил рано;

Упрёки злые встретил он

За хлеб насущный… в сердце рану

Змея прогрызла… Детский сон

Исчез, как голубь боязливый;

Тоска, как вор, нетерпеливо

В разбитом сердце притаясь,

Губами жадными впилась

И кровь невинную сосала…

(«Тризна»)289

Зненавидівши сироту за потайливість і впертість, мачуха, щоб не мати його перед очима, з ранньої весни до пізньої осені доручала йому пасти телят і свиней в околицях Кирилівки і Тарасівки. Поля навколо цих сіл мають хвилеподібну місцевість; подекуди степову долину застують високі могили, яких особливо багато в Звенигородському повіті.

На тім степу скрізь могили

Стоять та сумують…

Зі шматком черствого хліба хлопчик перебував у полі цілісінькі дні. Улюбленими місцями його відпочинку були ці могили; він часто сидів коло їхнього підніжжя, втопивши відсутній зір у синю далечінь. Відомо, яким чином ці перші вражіння дитячих років озвалися в душі поета:

Кругом його степ, як море

Широке, синіє,

За могилами могили,

А там – тільки мріє…

Коло села Тарасівки лежить мальовничий став, зарослий осокою й облямований стрункими тополями. Споглядаючи цю мальовничу місцевість, мимоволі згадаєш чудову баладу про «тополю – лиху долю»:

По діброві вітер виє,

Гуляє по полю,

Край дороги гне тополю

До самого долу…290

А другу баладу – «Утоплена», де так разюче точно передано таємничу розмову вітру з осокою:

Вітер в гаї не гуляє —

Вночі спочиває,

Прокинеться – тихесенько

В осоки питає:

«Хто се, хто се по сім боці

Чеше косу? хто се?

Хто се, хто се по тім боці

Рве на собі коси?291

Очевидно, барви для цих поетичних творів запозичені поетом із рідних околиць.

А між тим навчання, яке розпочав Тарас ще за життя батька та яке мачуха перебила на букварі, відновилося однієї зими: сироти всіма засобами намагалися позбутися. Його віддали до школи сільського дячка Бугорського (Богорського), в якого хлопчик вивчив Часословець і Псалтир; потім він перейшов до священика Нестеровського, де й навчився писати, а тоді знову повернувся до Бугорського…»