«Деревня» Пушкіна й село Шевченка

Молодий Пушкін починає свій знаменитий вірш «Деревня» з традиційного захоплення «красотами природы», з гораціївського вихваляння простого й тихого життя на лоні природи:

Приветствую тебя, пустынный уголок,

Приют спокойствия, трудов и вдохновенья,

Где льётся дней моих невидимый поток

На лоне счастья и забвенья.

Далі йде чудесний опис села – і справді мальовничого, прекрасного. І раптом:

Но мысль ужасная здесь душу омрачает:

Среди цветущих нив и гор

Друг человечества печально замечает

Везде невежества губительный позор.

Не видя слёз, не внемля стона,

На пагубу людей избранное судьбой

Здесь барство дикое без чувства, без закона,

Присвоило себе насильственной лозой

И труд, и собственность, и время земледельца.

Склонясь на чуждый плуг, покорствуя бичам,

Здесь рабство тощее влачится по браздам

Неумолимого владельца.

Здесь тягостный ярем до гроба все влекут;

Надежд и склонностей в душе питать не смея,

Здесь девы юные цветут

Для прихоти бесчувственной злодея…

Несподіваний поворот! До речі, останні два рядки з процитованого уривка – це ніби програма для цілого ряду основних творів Шевченка, що починається з «Катерини».

І ось те саме село – байдуже, що тут воно українське, а там було російське – під пером Тараса Григоровича:

Якби ви знали, паничі,

Де люди плачуть живучи,

То ви б елегій не творили

Та марне Бога б не хвалили,

На наші сльози сміючись.

За що, не знаю, називають

Хатину в гаю тихим раєм…

Я в хаті мучився колись,

Мої там сльози пролились,

Найперші сльози! Я не знаю,

Чи єсть у Бога люте зло,

Щоб у тій хаті не жило?

А хату раєм називають!

Далі йде страшний у своїй правдивості опис кріпацького села. Шевченко не починає тут з ідилії, як починав «Деревню» Пушкін, але в іншому місці він таки з ідилії починає:

Село! І сердце одпочине.

Село на нашій Україні —

Неначе писанка. Село

Зеленим гаєм поросло.

Цвітуть сади, біліють хати,

А на горі стоять палати,

Неначе диво. А кругом

Широколистії тополі.

А там і ліс, і гай, і поле,

І сині гори над Дніпром,

Сам Бог витає над селом.

Село! Село! Веселі хати,

Веселі здалека палати —

Бодай ви терном поросли!

Щоб люди й сліду не знайшли,

Щоб і не знали, де й шукати.

Це вже той самий контраст, що і в «Деревне» Пушкіна. Ми можемо сміливо сказати, що в своїй оцінці кріпацького села «шістсотлітній дворянин» Пушкін і вчорашній кріпак Шевченко зійшлися. Проте Пушкін у своїй «Деревне», так само, як і в оді «Вольность», ще надіється, ще мріє про те, що рабство впаде «по манию царя». А втім, надія ця в нього не раз хиталась, і то дуже сильно. Уже в різдвяному вірші «Noel», що починається словами»: «Ура! В Россию скачет кочующий деспот!» – наводячи сказані нібито імператором слова: «людям все права людей, по царской милости моей, отдам из доброй воли», – поет дає таку скептичну кінцівку:

От радости в постеле

Запрыгало дитя:

«Неужто в самом деле?

Неужто не шутя?»

А мать ему: «Бай-бай!

Закрой свои ты глазки;

Пора уснуть бы, наконец,

Послушавши, как царь-отец

Рассказывает сказки!»