Спроба створити уявлення про Шевченка як затятого націоналіста

Вже у праці О. Партицького «Провідні ідеї в письмах Тараса Шевченка» (1872) – першій праці в Галичині, та й взагалі в українській критиці на подібну тему, проілюстровано один із «варіантів» суб’єктивістського трактування творчості поета. Попри окремі слушні думки у «Провідних ідеях…» переважає прагнення автора обійти мовчанкою революційний зміст політичних поезій Шевченка, а в деяких випадках – і гостру критику в них російського самодержавства, намагання витлумачити її як виступ проти Росії загалом, проти російського народу. Що ж до українських поміщиків, то Шевченко начебто закликав їх до національного «братання» з народом, до соціального примирення.

Спроба трактувати «провідні ідеї»» Шевченка в аспекті міжнаціональних противенств і замовчати при тім справді провідне – порушення соціально-класових проблем – одна із провідних тенденцій буржуазного шевченкознавства. З того й випливає антинаукова концепція народності Шевченка.

Ще яскравіше ми це бачимо на прикладі ряду виступів народовських критиків Є. Згарського та О. Огоновського на сторінках буржуазно-консервативного журналу «Правда» в кінці 1870-х років з приводу поеми «Неофіти», які запропонували читачеві свою безплідну версію щодо ідеї цього твору. На їх думку, давньоісторичний сюжет поеми має вузьконаціональний зміст. Однак відомо, що таке тлумачення не випливає з її задуму, в основі якого – конфлікт соціально-політичний. Зміст поеми спрямований на викриття царизму, російського самодержавства і його політики соціального і національного гноблення, проти якого боролись усі народи царської Росії, серед них – український і російський.

Пізніше Огоновський писав про те саме і про поему «Марія». Франко розглядав поему «Марія, як і поему «Неофіти» в значно ширшому аспекті – і філософському, і політичному, розкриваючи національне і загальнолюдське значення провідної ідеї цих творів.

Під певним кутом зору поему Шевченка «І мертвим, і живим…», обминаючи її соціально-викривальні мотиви, Огоновський трактує в плані публіцистичного втілення Шевченкової національної політичної проблеми, характерної, мовляв, для творчості поета в цілому.

У другій половині 1880-х років майже одночасно вийшли друком брошура Ф. Свистуна «Чем есть для нас Шевченко» (Львів, 1885) та книга польського літератора і публіциста М. Здзєховського (псевдонім Урсин) «Очерки из психологии славянского племени. Славянофилы» (С. – Петербург, 1887), в якій значну частину одного з розділів присвячено Шевченкові. Для повноти картини в цьому зв’язку слід згадати ще статтю В. Щурата «Шевченко і Єремія» (1904).

Позиції згаданих авторів у суспільних, національно-політичних питаннях різні, часом полярні. Далеко не тотожні їх інтереси, як і підхід до висвітлення спадщини Шевченка. Але є й спільне у висвітленні деяких основ творчості, світосприймання поета. Усі три виступи разом є немовби конгломератом «версій» національно-психологічної природи поезії Шевченка, кожна з яких, як на нашу думку, однаково хибна.

Ф. Свистун, наприклад, писав: «У душі Шевченка схований зародок міцного почуття релігійного, й усвідомлення залежності людини від вищої істоти, що управляє світом, проступає в усіх його творах. Священне писання… залишило незворушні сліди як у його думках, так і в способі викладу почувань». Проте Ф. Свистун змушений визнати, що йому не до душі твори Шевченка, які проповідують, за його висловом, «соціальний переворот», позначені впливом «французького позитивізму» і «руського нигілізму». Загалом же автор тлумачить Шевченка – поета, революційного демократа – як співця «християнства й головного засновника науки Христа»: «любові, смирення… братолюбства».

Згодом, як уже зазначалося, зі спробою віднайти «секрети» сутності національного, народного змісту творчості Шевченка виступив Урсин. У своїх судженнях про Шевченка він прагне обґрунтувати свою думку науковоподібними розмислами ідеалістичного характеру, скажімо, про «племінну психологію» слов’ян, про риси спільності й відмінності в «національно-племінній» психіці росіян, українців, поляків.

Торкаючись, наприклад, поеми «Неофіти» Шевченка і загалом всієї його творчості, Урсин робить висновок: «…вражає перш за все… пасивне ставлення до умов суспільного життя… заглиблення в самого себе з метою досягнення християнської досконалості…».