Шлях через чудодійний казахський степ

Далі транспорт з нудною повільністю рухався чорним випаленим степом. Краєвид різноманітився тільки спадистими берегами Орі. Цей перехід приніс несподіване й сильне враження. Киргизи, казахи та російські козаки один за одним раптом почали від’їжджати й відходити кудись убіч. Тлумач-башкир пояснив, куди: «Мана ауля агач» – там святе дерево. (Тарас Григорович зберіг у пам’яті ці та згодом ще інші казахські слова.) Звичайно, художник не міг стримати своєї цікавості і не глянути на місцеву достославність власними очима. Подивувався диву: самотня тополя з розлогим гіллям, калюжа зі спичаком, зелена травичка, кущики – острівець життя у бездушному степовому морі. І справді – святе місце. Шанувальники дерева нап’ялили на його гілки некоштовні подарунки: стрічечки, клаптики тканини, пучечки фарбованого кінського волосся; хтось, найщедріший, прив’язав цінну жертву – шкурку дикого кота. Шевченко не проминув відзначити на папері святе місце. Щоправда, людей, які тут юрмилися, і дарів, піднесених дереву, він не зобразив. Лише на дальньому плані намітив постать вершника зі списом, на якому майорів прапорець. Так самотність тополі відчувається гостріше. В українських степах також зустрічаються подібні одинокі дерева, звичайно дуби, і там вони не здаються дивом. І все ж відпочинок під тінню старезного дуба був радістю після тривалої їзди літнім спекотним днем для козаків-запорожців (до речі, на списах запорожців теж були прапорці, а як поховають запорожця – увіткнуть в його могилу такого списа з прапорцем). Наскільки дбайливим був художник у зображенні деталей, свідчить те, що для постаті вершника він зробив окремий рисунок з натури. Не ілюстрацією географічного опису киргизьких степів (такий опис складав Макшеєв), а передусім свій настрій відтворює Шевченко у цьому краєвиді.