Романтизм поезії Шевченка

Шевченко нікого не наслідує. Творчо перетопивши в собі численні історичні, фольклорні, літературні джерела кількох слов’янських літератур, він далеко відривається від попередників міццю поетичного таланту, відчуттям органічної спорідненості з козацтвом і гайдамацтвом, побратимства з ними. Це дає йому змогу відтворити цілу симфонію настроїв, загальний дух Січі. Новими були лаконізм, точність, стислість і милозвучність мови та вірша, «геніальна пластичність», і «сміливість поетичних помислів-образів» (Павло Зайцев), бурхливість співпереживання з тими, кого він зображує.

Між фольклорно-історичною й громадянською течіями в українському романтизмі немає неперехідної межі: почуття національної туги, зумовлене опозицією минуле/сучасне мало ідеологічний характер, заперечуючи сьогодення як занепад нації та протиставляючи особистість ворожому соціально-несправедливому суспільству. Ліричні портрети людей різних станів, тема кобзаря, бандуриста, поета, ліричні образки й ліро-епічні оповідання чи баладні твори ліризували цюхвилинний життєвий матеріал, надаючи йому медіативності, яку поглибив і розвинув Шевченко, розмірковуючи над найвагомішими суспільно-політичними та морально-етичними проблемами»352.