Вплив російських класиків на творчість Шевченка

Ся велика хвиля європейського духовного руху захапує також чільних людей у Росії, будить їх до нового життя. Перед тим уже Пушкін у «Онєгіні» та Лермонтов у «Герої нашого часу» в ярких картинах показали були цілу духовну та моральну нікчемність пануючої верстви в Росії. Ті твори разом із Гоголевими сатирами розбили сліпе самозадоволення російської інтелігентної громади, збудили глибшу застанову над собою і над існуючим ладом. Швидко появляються на світ «Мертві душі» Гоголя, а за ними підуть «Записки охотника» Тургенєва – перший прилюдний удар на велику, наболілу раду російської суспільності, на кріпацтво. Неможлива річ, аби Шевченко, живучи під той час у Петербурзі, не мав також захопитися тою великою хвилею поступового руху, аби його гаряча, молода душа не повернулася також у новім напрямі, тим більше, що й власні його мужицькі симпатії віддавна тягнули його у той бік. Тому не диво, що супроти тих нових ідей давніші його старокозацькі ідеали бліднуть, що його вузький український націоналізм звільна перетворюється сам у собі, перероджується у любов до всіх слов’ян, тиснених чужими, а далі в любов до всіх людей, тиснених путами суспільної нерівності, неправди й неволі. Від початку сорокових років Шевченко чимраз виразніше та сміливіше вступає на нову дорогу. Майже кожний новий його твір – се крок наперед по тій дорозі. Велике нещастя, що, мов грім, ударило в нього в хвилі найкращого розквіту його поетичної сили (його арештування та засудження до смерті на службу в солдатах 1847 р.), не тільки не могло змінити того напряму, але, навпаки, утвердило в нім поета: по увільненню з десятилітньої страшної неволі він творить свої безсмертні поеми «Царі», «Неофіти» та «Марію», в яких, покинувши рамки українського націоналізму, на загальнолюдській канві рисує картини тиранства та боротьби за правду, рисує високий, аж до наших днів ледве достижимий ідеал жінки-матері».