Майстерність Шевченка-художника у зображенні незнаних досі країв

Плавання Аральським морем у біографії Шевченка-художника було епізодом, подібним до мандрівки Брюллова до Греції і Туреччини. Безумовно, акварельні краєвиди, виконані його учителем у горах Еллади, Тарас Григорович добре пам’ятав, але не став їх наслідувати. Пленерних ефектів у нього менше, ніж у Брюллова, зате структура скель виявлена бездоганно, а таїна їхнього багатопромовляючого мовчання розкрита з ще небувалою в російському живописі проникливістю. Нагромаджені тисячоліттями плити, гострі шипи відточених вітром і вологою піків, скелі, подібні мурам і баштам – природою створені руїни ніколи не існувавших замків та міст, пірамідальних гробниць та храмів, кам’яні масиви, що нагадують тварин допотопного часу, які сплять, але готові пробудитися – так і здається, що ніби неохоче підводяться їхні голови… Світ загадковий і лякаючий, особливо для того, хто споглядає його віч-на-віч; світ, що попри все це, невідворотно притягує людину якоюсь своєю чаклунською силою. Своєрідне причарування цього світу Шевченко відчув і втілив задовго до Костянтина Богаєвського і Максиміліана Волошина, які відкрили дещо подібне у краєвидах північносхідного Криму. Окрім художньої вартості, акварелі і аральські рисунки Шевченка мають ще одну вартість – наукову, оскільки являють досить точні «портрети місцевостей». І в наші дні, коли зовнішність скель, рисованих ним, значно змінилася, здебільшого їх щастить відносно легко впізнати. Малюючи панорами, художник трохи стискав їх за горизонталлю, щоб умістити на аркуші найцікавіші за формою складові частини краєвиду, але ж кожну скелю, кожен горб, бережок, кам’яний розсип він умів нарисувати і виділити тінями майже так, як це робив у своїх новаторських етюдах Олександр Іванов, чиїх геніальних знахідок Шевченко не бачив, та міг уявляти їх лише за чутками.