Вимушене визнання П. Куліша

Попри притаманній справді великій людині скромності й певній соромливості, його внесок в історію, передусім свого народу, не можуть обійти навіть ті його сучасники, хто не сповідував його ідеалів. Нагадаємо, що визнавав далеко не його однодумець – П. О. Куліш, говорячи про становлення народної української літератури. Цей, зрозуміло, не безталанний, літератор-пристосованець і в останній рік життя поета-революціонера Т. Г. Шевченка – у 1860 р. не міг збагнути, що рідна народна мова важлива не сама по собі. Її правдивим призначенням є боротьба за гідність нації, корінні народні інтереси, за визволення від повсякденного царського гноблення.

Пишучи про, мабуть, найбільшу перед великим «Кобзарем» постать – Григорія Федоровича Квітку, – Куліш мав відзначити: «Той чистий сільський крин, той високий поетичний образ нашої юності, люблячої, здавався… як то кажуть, тривіальним, бо про Квітку задзвонено тільки в сільські дзвони; городам і журналам було про нього байдуже.

А проте знайшлися люди, которі просту селючку Марію до серця пригорнули, і сам Шевченко, об’явившись мирові Кобзарем своїм, напечатав до Квітки (Основ’яненка) величну, голосну оду.

Чи так, батьку отамане?

Чи правду співаю? —

питався в його наш Кобзар, і перве місце оддав перед себе Марусі, заохочуючи його до нових творів:

Утни, батьку, щоб нехотя

На ввесь світ почули!

В його повістях-поемах знаходив наш Кобзар на чужій стороні Україну зо всіми її вічними дивами.

Утни, батьку, орле сизий!

Нехай я заплачу,

Нехай свою Україну

Я ще раз побачу!

Нехай ще раз послухаю,

Як те море грає,

Як дівчина під вербою

Гриця заспіває.

Нехай ще раз усміхнеться

Серце на чужині,

Поки ляже в чужу землю,

В чужій домовині.

Се так до того писателя обізвавсь молодою, гарячою душею молодий Шевченко, которого з його Марусею пани одіслали розганяти по прихожих нудьгу лакейську. Отже, й справді не один ліврейний хлопець обливсь гіркими, взявшись до Квітчиної книжки, і не знарошне вийшло воно з Квіткою так, як іноді засадять у острог чоловіка з душею ясною і люблячою, – засадять, і наче засвітить каганчик бідним невольникам в темній темниці.

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Тут же дома одні плачуть, а другі глузують над повістями Квітки, а тим часом у столицях підіймають на сміх його поетичну мову по-письменськи. Найрозумнішим головам журнальним і не снилось тоді, щоб з того, як вони мовляють гакання да гекання, вийшло коли що путне. Повернули в жарт і самі сльози щириї, котрі пролились і в старого і в малого над Марусею. Глузували журналісти не згірше й над Шевченком, і виривали з його серця не один стих гарячий, болячий, кров’ю закипілий. А не погнувся, як твердий дуб, Тарас Шевченко; встояв на своїх ногах до кінця – щирим, нехибким українцем. Тепер сміється він із своєї щербатої долі й величається її щербиною більш, ніж який інший поет пам’ятником нерукотворним, «Я, – каже, – пам’ятник воздвиг собі нерукотворний…»418 А наш поет, насміявшись із свого безталання, привітав свою щербату долю таким словом, на которе не всякий має право.

Оттак видержи пробу, коли справді твоє рідне слово – святиня непорочна і дорожче воно тобі од усякої мамони!

Позираючи на свого Кобзаря, і всякий правдивий український писатель повинен видержувати пробу, на свою щербату долю не нарікаючи. Видержуйте, небожата, і йдіть до самого конця, не лукавлячи рідним словом… Вмовчана правда краща від голосної брехні, хоть нехай би хто вигравав брехню на золотих гуслях. Се дарма, панове браття, що ми вряди-годи появимо невеличку книжку, як отся Хата, аби були в їй щира правда народна. Аби ми своє діло щирим серцем зробили, а вже наше слово «дасть плод свій во врем’я своє»419.