Негідні прагнення приліпити на Шевченка тавро антиросійського сепаратиста

Обурлива, – надто м’яко кажучи, – розправа над поетом по-різному оцінювалася ще його сучасниками. Зупинимося спочатку на вивертах одвертих противників українського визвольного руху, які намагалися очорнити незламний інтернаціоналізм Т. Г. Шевченка, антиімперську програму й діяльність Кирило-Мефодіївського товариства.

«Наиболее видными из старших представителей украинофильства, – викладає свою версію знаний проповідник асиміляторства С. Щоголів, – были Костомаров, Шевченко и Кулиш. В 1846 году они образовали тайный панславистский кружок под именем Кирилло-Мефодиевского братства и в основу программы положили федерацию автономных славянских штатов, из числа коих назовём: 1) белорусский, 2) польский (этнографическая Польша), 3) западный малороссийский (часть Галиции и Юго-Западный край) и 4) восточный малороссийский. Кроме России, предполагалось пригласить также Чехию, Болгарию и Сербию. Все столицы (в том числе Петербург и Москва) упраздняются. Сейм собирается в Киеве, где резиденция и президента республики. По оценке М. Грушевского братство (иначе «Кружок Шевченко») противопоставляло самодержавному режиму идею свободной славянской федерации, это было возобновлением федеративных идей «Соединённых славян» 1820-х годов («Славянское собрание» в Житомире), но с тою существенной поправкою, что принцип национальной федерации проводился теперь и внутри восточного Славянства. Нас интересует, конечно, не самый проект дележа России, а та эволюция «украинофильства», которая повела его на путь политических комбинаций во вкусе варшавского Народного ржонда. Болгария и Сербия были за тридевять земель; Чехия в более тесных, чем ныне, немецких объятиях; членом славянской федерации предполагалось сделать и Кавказ, тогда ещё непокорённый. Практически дело сводилось, очевидно, к желанию дать автономию Польше и состряпать два гегемонных малороссийских штата. При ликвидации тайного кружка пострадали более прямодушные Костомаров и Шевченко; Кулиш сумел выйти почти сухим из воды…

Принадлежность Шевченко к братству, оспариваемая частью его биографов, ныне окончательно доказана Семевским (см. «Русское богатство». 1911. V – VI)»526.

«Щодо Шевченка, – зазначає М. П. Драгоманов, – то згода між галицькими народовцями, такими як дд. Партицький і Желехівський, і попівством зводиться на те, що Шевченко був і ангел і аггел. Та ж сама думка трошки інакше говориться в «Правді» і в листі д. Желехівського, – цебто, що не всі твори Шевченка зрозумілі і приступні для молодіжі і для народу… так саме як і Біблія, і що деякі твори апостола Русі-України треба залишити тільки для старших і для «спеціально студіюючих». Один Шевченко вийшов для посвячених, другий для профанів!

Так-то крутили на всі боки українофіли в Росії й Австрії свого пророка, аж поки його прокляв найбільший його приятель, а в Австрії його поділено на двоє. Так завше буває з «пророками», на яких їх обожателі не дивляться об’єктивно й історично, а тільки абсолютно.

Як же мало думали говорити про Шевченка навіть найрозумніші, найбільш звичні до історичного думання земляки його, показує напр., стаття д. Костомарова «Воспоминание о двух малярах», у якій ми читаємо такі слова: «Шевченко был избранник народа в прямом значении этого слова; народ как бы избрал его петь вместо себя… Шевченко сказал то, что каждый народный человек сказал бы, если б его народное чувство могло возвыситься до способности – выразить то, что хранилось на дне его души… Шевченко возвеститель народных дум, представитель народной воли, истолкователь народного чувства».

Те, що в д. Костомарова говорилось усе-таки світською мовою, те в Галичині вже просто перекладалось на церковну – і Шевченко звавсь і в промовах, і в телеграмах, які посилались в день його смерті, «святим мучеником, пророком і апостолом України-Русі». А звісно, що ніхто так не мучиться, як святі пророки й апостоли од тих, хто їм кланяється.

Починається з того, що кожне слово пророка стає святим, не розбираючи, коли, як, при чому воно сказане. Далі кожний вірний примазує до святих слів свої, святить словами пророка кожну свою думку, вибирає з тих слів що йому треба, перекручує їх. Появляється купа Петрів, Павлів, Симонів-волхвів. Тонкі люди з науки починають ділити науку на тайну і явну. Починається таке, що й справді святий не розібрав би, коли це якому вірному захочеться стати пророком, або привидиться йому Діоклеціан у жандармському мундирі. Тоді пророк стає посланцем не Єгови, а сатани, тоді ікона пророча летить у болото. Sic semper prophеtis!527»