Місце й роль Шевченка в Кирило-Мефодіївському товаристві

«Мужик Шевченко стояв попереду вивчених приятелів, київських слов’янофілів, і гарячою громадською думкою, й таким же українством. До того, він більше їх бачив світа не тільки в мужицтві, а й у Росії взагалі.

Він бачив і Петербург із царем, бачив і панство, на яке братчики покладали надії. Не можна не звернути увагу на те, що «Сон», у якому Шевченко явно виступив проти царства, написаний був іще в Петербурзі, в 1844 р., до знайомства з Костомаровим (1845), який, звісно, мусив бути найголовнішим у київському слов’янолюбському кружку. Значить, є багато правди в словах земляка, як згадує д. С[ір]ко, що Шевченко приїхав на Україну з Петербурга з готовими думками про волю України від московських царів. Ми ж знаємо, що в Петербурзі Шевченко жив серед людей далеко більш його вчених, яких він явно поважав, та тільки далеко не республіканців. Хіба в Брюллова виривались слова досади на царя Миколая, який йому «покровительствував». Але звідси далеко було до того, що написано в «Сні». Ясно, що Шевченко в Петербурзі мусив був добиратись до своїх противуцарських думок більш «своїм умом», ніж за поміччю науки й більш його вчених людей.

Трохи не так само довелось йому й у Києві, де він коли навчивсь чого нового, то хіба трохи про слов’янство, про яке теж він став задумуватись іще в Петербурзі, згадуючи в «Гайдамаках», як-то гірко, що «старих слов’ян діти впились кров’ю». Можна навіть думати й по «Посланію», й по словам дд. Куліша й Костомарова, що в Києві Шевченко почав кидати «козаколюбство», не стільки навчившись історії України од вивчених знайомих і приятелів, скільки з досади на те, що вони величались «українськими Брутами й Коклесами». І тут півмужикові Шевченкові довелось добиратися до правди більш «своїм умом», ніж поміччю науки й учених приятелів.

Були ще люди на Україні, з якими водився Шевченко, окрім київського університетського кружка, була інша купа теж українофілів. То були пани на лівобічній Україні, серед яких Кобзар наш мав уже велику славу й ласку. І про цю кампанію Шевченка мало звісно докладно. Більш усього про життя Шевченка в Чернігівщині і Полтавщині в 1843 – 1846 рр. розказує лубенець Чужбинський-Афанасьєв. Там знаходимо таку картину розумових інтересів багатшого українського панства:

«В то время паны наши жили, что называется, на широкую ногу, и патриархальное гостеприимство не теряло ни одной черты из своего почтенного характера. Молодое поколение было уже более или менее образовано. Женщины высшего сословия, собственно молодые, все уже были воспитаны в институтах, пансионах или дома под надзором гувернанток, и французский язык не только не казался диковинкой, как в начале тридцатых годов, но считался необходимой принадлежностью всякой образованной беседы. Говорили на нём быстро и порядочно одни, впрочем, женщины, а кавалеры по большей части не умели вести разговора на этом языке, но каждый щёголь считал обязанностью пригласить даму на танец – непременно по-французски. Хотя у многих помещиков выписывались журналы, т. е. «Библиотека» и «Отечественные записки», но критические статьи Белинского оставались неразрезанными на том основании, «что в них всё начиналось от Адама», и жадно читалась летопись Брамбеуса, приходившаяся по плечу большинству публики: заучивались наизусть драматические фантазии Кукольника, и я знал одну очень милую барышню, которая могла проговорить без запинки всего Джакобо-Санназара»530.