На зворотному шляху – чудо рідної української пісні

Однієї особливо нудної, задушливої ночі Тарас Григорович вийщов з офіцерської каюти на палубу. Раптом до його слуху долинула знайома пісня, яка у дитинстві викликала сльози. Йшлося у ній про сироту-бідолаху, про людей, нездатних його зрозуміти.

Сирота втомився, на тин похилився,

Люди кажуть і говорять: «Горілки напився».

Співав вахтовий матрос-українець зі станиці Острівної, тієї самої, в якій Тарас Григорович відпочивав душею і посмакував огірочком шляхом з Оренбурга до Орська. Випливав з туману червоний місяць, море спало непевним підступним сном – ось-ось прокинеться. Тихо співав матрос. Його пісня протнула серце поета, підвела хвилю спогадів. Сльози виступили на очах. Вірш, присвячений цьому випадку, він почав так:

Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос – більш нічого,

А серце б’ється, ожива,

Як їх почує!.. Знать, од Бога

І голос той, і ті слова

Ідуть між люди.

Хвилювання тієї дивної ночі так і не пощастило втілити у словах, оскільки мить зачарування виявилася неповторною. Зате навкруги відкривалися все нові красоти. Шевченко навіть не встигав фіксувати в альбомі примхливі силуети прибережних скель. Коли висаджувалися на острови, які належало описати і нанести на карту, запливали до бухт, відшукуючи зручні місця для майбутніх гаваней, художник рисував і малював краєвиди аквареллю. Часом він доводив їх до повної завершеності. Ні, не подібні ці краєвиди до улюбленого ним «веселого, зеленого краю»! Але як же чарівні вони своїм похмурим і диким виглядом! Особливу принаду природних кам’яних скульптур, вирізьблених вітром й хвилями морськими, Шевченко зумів відчути і передати. Для цього, крім гострого ока і тренованої руки майстра, потрібна була чутлива душа поета.