Старанно минаючи великі міста, Шевченка доправляють до місця заслання

Винісши поетові жорстокий вирок, влада поспішила якнайхутчіше відправити Шевченка в далекі оренбурзькі степи. Проникливо описує цю подорож і особливо перші дні по прибутті до місця ув’язнення у своїй незавершеній книжці (присвяченій пам’яті дружини Горислави Михайлівни Біляч) відомий шевченкознавець, син академіка О. І. Білецького, Платон Олександрович Білецький:

«Рано-вранці першого травня 1847 року Шевченко у супроводі фельд’єгеря вирушив у найдальшу зі своїх мандрівок. Коней перепрягали швидко. Гнали трійку у повний опір, ані Москви, ані Симбірська, ані Самари у цій несамовитій скачці арештант не міг помітити. Пролетіли берег широкої, як море, ріки Волги, почалися степи. Де-не-де зеленіли та біліли гайочки кволих берізок, на сіро-чорних просторах спалахували яскраві квіти. Спалахнуть – роздивитися не встигнеш, а вже згасли. На восьму добу надвечір’ям переправилися через річку Сакмару. Удалині завиднілася рожевіюча у відблисках згасаючого сонця будівля караван-сараю і мечеті з мінаретом, що здався Тарасу Григоровичу «прекраснішим». Пізніше він дізнався, що ця архітектурна екзотика була творінням Олександра Павловича Брюллова, брата його вчителя.