Костянтина Малицька (Віра Лебедова)

Українська письменниця, педагог, діячка культурно-освітніх товариств у Галичині Костянтина (Констанція) Малицька народилася 30 травня 1872 р. у с. Кропивнику (тепер Калуського р-ну Івано-Франківської обл.) у родині греко-католицького священика. Працювала під псевдонімами та криптонімами: Горський Стефан; Кропивницька Віра; Лебедів Віра; Лебедова Віра; Лужанська Віра; Чайка Дністрова; Растик; Vanellus; Кр. Софія; В. Л.; К.; К. М.; К. М…; к. м.; М.; М-а; М-ка К.; Віра Л.

К.Малицька була яскравим, незламним та відданим прихильником товариства «Січ», заснованого 1900 року К.Трильовським – адвокатом, доктором права, депутатом віденського парламенту, послом Галицького сейму, засновником січового руху в Галичині. Січові поети-піснярі компонували тексти власних творів на відомі й популярні серед рідного народу мелодії. Такі вірші були не просто відмінними від прототипу, а підкреслено конфронтуючими з ним. Господь щедро наділив К.Малицьку й поетичним даром, вона проявила себе ще й талановитою пісняркою, яка більшість своїх січових пісень створила на основі інших, тоді популярних. Первістком стала знаменита «Чом, чом, чом, земле моя…», написана на мотив тогочасної салонної пісні «Чом, чом, чом, дівчино, знов…» Вірш поетеса створила 32-річною, в 1904-му, працюючи у Лужанах. Він покладений на музику композитором і хоровим диригентом Д.Січинським, який натхненно працював тоді у Станіславові. З цією піснею вже через десяток літ учні К.Малицької ставали до лав Українських січових стрільців.

Перша світова війна стала поворотним моментом в долі К.Малицької. Ще будучи зачинателем фонду «На потреби України» в 1912 році спільно з М.Білецькою вона помагала багатьом творчим та суспільним діянням української громади, а з часів війни цей фонд став матеріальною допомогою для Українських січових стрільців. Воєнна кампанія, а особливо участь в ній першої суто української військової формації, надихнула Костянтину на чималий пласт патріотичних пісень, які миттєво розійшлися поміж «січовиків». Але короткотермінове захоплення Галичини російськими військами – перервало життєвий запал Малицької. Якимсь чином, вона не встигла виїхати з прифронтової смуги й була захоплена царськими посіпаками, які довго не панькалися з українською учителькою та відомою поетесою-січовичкою – миттєво спровадили її подалі від українських терен. Закинувши палку українку за тисячі верст від України – вони мали намір Сибіром зломити її морально – але не на ту напали. Енергійна будителька народних мас й тут знайшла собі раду – згуртувавши численних українських переселенців навколо їх духовного стрижня – мови. І зорганізувала однодумців на заснування української школи в далекім Сибіру і стала першою вчителькою «Української школи імені І.Котляревського».

Саме за своє українство 1915 року її арештували «московські брати» і після трьох місяців допитів вислали до Сибіру: «українізуй там ведмедів, якщо виживеш!» Не лише вижила ця енергійна та мужня жінка, а й почала українізовувати Сибір, заснувала 16 українських шкіл!

Але й творчість свою вона не полишала, хоча все те написане було в щоденник та пройняте тугою за Батьківщиною. А в 1921 році заходами К.Малицької та її українських учнів школа дала в Красноярську перший український Шевченківський концерт, від якого були в захваті всі його учасники. І того ж, 1921 року, доля усміхнулася до Костянтини й вона отримала змогу повернутися в Галичину.

К. Малицька, сильна духом жінка, має власний погляд щодо мети людського існування:

Сильні тілом, завзятущі духом,

Викуємо плем’я молоде,

Що не впаде під катів обухом

І на службу зраді не піде.

Розіб’є кайдани, відворожить тьму,

Верне Україні свободу!

У радянський час, з 1939 р. вона працювала старшим бібліографом Наукової бібліотеки імені В. Стефаника, укладала універсальний покажчик дитячої літератури. Зацькована владою, вона померла самотньо 17 березня 1947 року в Львові, похована на Личаківському цвинтарі.

«Пора! – писала в одній зі своїх статей К.Малицька, звертаючись, насамперед, до українського жіноцтва. – Великий час настав зараз, щоби з’єдналися усі серця жіночі в могутню силу, пора подати руку до великої боротьби і великої праці за народ». Як не дивно, сказане актуально досі.