Верховино

Вірш Миколи Устияновича і Кирила Трильовського. Музика народна

Верховино, світку ти наш!

Гей, як у тебе так мило!

Як ігри відпливе тут час,

Свобідно, шумно, весело.

Пане брате, товаришу, ой пара, з нас пара!

Як пристанемо до Січи буде панам вара!

З верха на верх, а з бору в бір

З легкою в серцю думкою,

В чересі кріс, в руках топір,

Буяє легінь тобою.

Тече вода з під города попри нашу хату,

Підем завтра, пане брате, на січове свято.

Ей, що ми там Поділя край!

Нам полонина – Поділє,

А бори – степ, ялиця – май,

А звіря голос – весілє!

Ой, дівчино, дівчинонько, не запишнюй губи,

Як вберу січову ленту, то мене полюбиш.

Не вабить нас баришів лесть,

Коби лиш порох та цівка,

У Бога світ, у людий честь,

Та овець турма, сопівка.

Пане брате, осавуло, постав нас до звіту,

Піде слава козацькая по цілому світу.

Та коби пирс хребет із від

І медвідь шибнув лісами,

Завіяв юг, заграв Бескид,

Черемош гукнув скалами.

Ой ти, батьку отамане, піднеси булаву,

Щоби стали козаченьки у одную лаву.

То ми то час, то ми то піснь,

Молодче, нуже в розтвори;

Овечці сплав з кучерей пліснь

І далі, далі на гори!

Ой затруби, сурмаченьку, в сурму голосненько,

Най зрадуєсь засмучене козацьке серденько.

Літом цілим, би ніч би день,

Хлопці гуляють там наші;

Свобідна там вода, огень,

Доволі ліса і паші.

Ой, димно ся в Чорногорі, ой димно ся, димно,

Як пристанем до козаків, не буде нам стидно.

Там пан не клав ланцухом меж,

Ворог не станув стопою:

Буйная, там землі одеж,

Плекана пісней росою.

Ой, у лісі гриби, гриби у лузі підпеньки,

Які ж у вас, січовички, личка румяненькі.

Там то бренить трембіти звук,

Щебече любо сопівка;

А як звіря завиє гук,

В челюсти плюне му цівка.

Ой ти, жвава січовичко, такась ми миленька

Як у літі на нивонці вода студененька.

Як у літі на нивонці води ся налити,

Так з тобою постояти, та й поговорити.