Новгород-Сіверський та «Історія русів»

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Новгород-Сіверський та «Історія русів»

Наш районний центр, Новгород-Сіверський, — маленьке містечко, тисяч десять жителів, менше доброї козачої станиці, а скільки в ньому усього! Є навіть тріумфальна арка. Згадую торгові ряди з галереями по периметру, як у Гостиному дворі в Петербурзі, і чарівні тихі вулички, що збігають до Десни. Найбільш помітна визначна пам’ятка — Спасо-Преображенський монастир. Якби цей монастир стояв у якій-небудь столиці, він був би уславлений, у ньому б постійно юрбилися туристи. Колись він, мабуть, був оточений валом. Зараз це м’які схили, вкриті густою яскравою травою, а над ними здіймаються білі стіни і вежі. Серце завмирає, і навіть не зовсім зрозуміло, чому. У монастирі є будинок бурси. Відразу пригадуються знамениті «Нариси бурси» Пом’яловського, але цей ошатний, якийсь святковий будинок вражає повною невідповідністю тим уявленням про бурси і бурсацьке життя, які народжувала ця книга.

Новгород-Сіверський варто відвідати хоча б заради Державного історико-культурного музею-заповідника «Слово о полку Ігоревім». Однак цьому невеликому містечку ми зобов’язані не тільки «Словом». Новгород-Сіверський якийсь час був справжньою столицею української національної самосвідомості. Тут з 1781 року і до кінця XVIII століття ключем било культурне життя. Будучи центром однойменного намісництва, а потім і губернії (у її складі були міста Глухів, Кролевець, Конотоп, Короп, Стародуб, Сосниця, Погар, Мглин, Сураж), він притяг до себе такі серйозні культурні сили, що навіть виник проект створення тут університету. Цей проект здійснився пізніше, у 1804 році, але в Харкові. Історики з’ясували, що в чиновницькому середовищі Новгорода-Сіверського у той період склався досить численний гурток українських патріотів, і, ймовірно, саме в цьому гуртку була створена вже згадана мною в цій книзі «Історія русів».

Видатний історик України Наталя Полонська-Василенко писала: «Тяжко відшукати в історії не тільки України, а й інших країн твір, який мав би такий величезний вплив на сучасне та наступні покоління, як “Історія Русів” і який був би так “засекречений”, як ця книга... й досі її поява залишається такою ж таємницею, якою була на початку XIX століття». І все-таки в істориків є свої гіпотези. Швидше за все, у книги був не один, а кілька авторів, вони писали і ретельно обробляли її багато років. Якщо припущення учених відносно новгород-сіверського гуртка правильне, тоді до кола авторів «Історії русів» входили Григорій Полєтіка і його син Василь Полєтіка, Панас Лобисевич, а також Адріан Чепа і ще кілька губернських чиновників.

Я зацікавився, хто були ці люди і довідався про надзвичайно цікаві речі.

Григорій Андрійович Полєтіка походив з лубенської шляхти. Він скінчив Києво-Могилянську академію й у 1745 році відправився «для изыскания себе случая к продолжению высших наук» до Петербурга, де провів 28 років. Серед його праць варто особливо відзначити «Словник на шести мовах» (греко-латино-російсько-німецько-французько-англійський), виданий у 1763 році. А от його праця «Про початок, поновлення і поширення навчання й училищ у Росії», написана в 1757 році, не була видана друком тому, що її «зарубав»... Ломоносов. І знаєте, чому? У дослідженні Полєтіки, за відгуком Ломоносова, аж до XVII століття «упомянуто де тольки о киевских школах, а не о московских». Зовсім «обкомівська» історія.

У 1764 — 1773 роках Полєтіка служив головним інспектором Морського кадетського корпусу. В ці роки їм створені великі записки про підтвердження прав і привілеїв, «которые де во время бытности Малыя России под Польшей подтверждаеми были». Записки базувалися на історичних джерелах, які були в розпорядженні самого Полєтіки. Про своє зібрання рукописних і друкованих книг він говорив так: «Такого не токмо ни у одного из партикулярних людей не было, но и с государственными российскими библиотеками моя в первенстве, в редкости и древности книг препираться могла». На жаль, у 1771 році ця бібліотека згоріла. У 1773 році Полєтіка повернувся до свого українського маєтка Юдіно, де встиг зібрати другу бібліотеку. До неї потрапили рукописи Степана Яворського, Феофана Прокоповича, Дмитра Кантемира, гетьманські універсали, різні грамоти і рукописні спогади. Можливо, тут його сподвижником став Адріан Іванович Чепа, який багато років служив у канцелярії малоросійського генерал-губернатора Румянцева-Задунайського.[113] Чепа був автором «Записок про Малу Росію» і мріяв видавати історичну «Малоросійську вівліофіку». Він міг зблизитися з Полєтікою на грунті пошуку історичних документів. Історики не виключають, що Чепа запропонував і саму концепцію «Історії русів».

Після смерті Григорія Полєтіки в 1784 році новгород-сіверський гурток очолив, мабуть, Панас Кирилович Лобисевич, теж прекрасна особистість. Уродженець Погара на Стародубщині, він скінчив петербурзький Академічний університет (був і такий) у 1760 році, потім два роки подорожував у почті гетьмана Разумовського по Європі. У своїх перекладах з Вергілія він передбачив «Енеїду» Котляревського, «переодягти Вергілієвих пастухів у малоросійські кобеняки». Один час Лобисевич був предводителем дворянства Новгород-Сіверської губернії, що, ймовірно, полегшувало для нього як залучення однодумців, так і пошук історичних реліквій у сімейних архівах. Лобисевич листувався з архієпископом Білорусії Георгієм Кониським, автором історичних творів. Кончина архієпископа в 1795 році дозволила згодом приписати йому авторство «Історії русів». Оскільки Григорій Полєтіка був учнем покійного в Києво-Могилянській академії, легко створювалась легенда, що рукопис «Історії русів» він одержав від свого вчителя. Але не можна виключати і того, що в основу роботи і справді було покладено якийсь первісний рукопис архієпископа.

Учені припускають, що дописував книгу в останні роки XVIII або в перші роки наступного століття уже Василь Григорович Полєтіка, якому в момент смерті батька було 19 років.

Дивно, але і друга прекрасна бібліотека Григорія Полєтіки була втрачена в XIX столітті. Те ж трапилося і з колекцією А. І. Чепи. Він зібрав за багато років 14 великих збірок з історичними актами і записками. Після його смерті вони потрапили до Миколи Андрійовича Маркевича, що працював над «Історією Малоросії», і, за винятком двох, теж були загублені! Важко навіть уявити, які скарби ми утратили через усі пожежі і пропажі. І все-таки головне полягає в тому, що праця самовідданих патріотів не пропала даремно. «Історія русів» була благополучно завершена і прочитана тисячами небайдужих людей. Вона зробила свою справу. Ще раз процитую Наталю Полонську-Василенко: «“Історія русів” стала настільною книгою у людей різних професій та станів — у великих дідичів [землевласників], духовенства, міщан, ремісників, козаків... Це не історія, як її спочатку вважали. Це — блискучий політичний трактат, у якому виведені десятки вигаданих осіб, вигадані події, бої, дипломатичні переговори, трактати, сентенції. Як памфлет — “Історія русів“ не має рівного в літературі. Автор, оперуючи справжніми фактами, а більше — вигаданими, проводить свою концепцію історії України: її високу культуру з X століття, прагнення незалежності, конституціоналізм, відразу до абсолютизму, ненависть до гнобителів... Цікавий спосіб автора: найважливіші свої думки він вкладає в уста ворогів України, наприклад, Кримського хана, султана тощо... На “Історії русів” виховувалися покоління українців в національній свідомості, у свідомості своєї історичної гідності і пошани до свого минулого».

Інакше кажучи, на «Історію русів» варто дивитися як на літературний твір, що впливає на читача засобами художньої літератури. Ніхто не буде заперечувати законність використання таких засобів заради пробудження заснулої національної свідомості. Не даремно вигаданий Тарас Бульба породжує в читачів не менш сильні патріотичні почуття, ніж Северин Наливайко, який реально жив, реально боровся з поневолювачами і реально страчений ними. Великі письменники, обираючи своїми героями історичних осіб, завжди оточували їх особами вигаданими, змушували виголошувати придумані промови і ставати авторами придуманих документів. Без цього їхні герої не сприймалися б читачами як живі, а епоха не виглядала б достовірно. Певний вимисел, як не дивно, підсилює правдоподібність.

Історичні особи в «Історії русів» часом ведуть між собою діалоги, немов герої белетристичної повісті. Гонець передає царю враження російських послів у Польщі («В Варшаве Поляки часто перешептуются меж собою на ухо и их надсмехают і подмаргивают, а жолнерство их по городу и в корчмах всегда при них пощелкивает и саблями побрязгивает, што ажно ужасть берет; а по деревнях у них войск, говорят, и видимо невидимо и частешенько проговариваются хвастливые Полячишки, що наши уж Козацы, наш, дескать, и Смоленск скоро будет, а о чести нашей Посольськой и в ус не дуют; тоже и про наследство твое, Государь, Польськое никто ужь и не шевельнется, а на наши про то сказки и привязки отвечают они одними усмешками і ножным шарканьем», і його слова здаються уривком з історичного роману, хоча наприкінці XVIII століття, коли (мабуть) писалася «Історія русів», такий жанр ще навіть не виник. Проте, читачі ні на мить не сумнівалися в тім, що все оповідане в книзі — чиста правда. Хитромудра побудова книги повинна викликати чорну заздрість у сучасних авторів, що теж часом імітують документальне оповідання, стародавні хроніки і державні акти, але ніхто не обманюється на їх рахунок.

Разом з тим, задум книги, зрозуміло, не мав нічого спільного з художніми завданнями. Завдання ці були суто політичними. «Історія русів» була розрахована на те, щоб нагадати читачам, що Україна — не Росія (через двісті років це доводиться робити знову!), струснути благодушних, розбудити їхні патріотичні почуття. Хоча назва «Україна» авторами — чи автором — «Історії русів» і не вживається і навіть відкидається, у сучасному розумінні цього слова мова в книзі йде, звичайно ж, про Україну.

«Історія русів» з самого початку була розрахована на «самвидавське» поширення — на те, что бажаючі будуть її переписувати, із списків стануть знову робитися списки, і книга поступово проникне в усі грамотні прошарки суспільства. Чи були підстави для подібних надій? Звичайно. Люди сьогоднішнього дня не уявляють собі, наскільки узвичаєним був у XVIІ — XIX століттях такий спосіб поширення книг.[114]

І ще «Історія русів» загадкова тим, що її списки стали з’являтися з великим запізненням, починаючи тільки з 1825 року. Можливо, доля розпорядилася правильно. Поява «Історії русів» у більш ранню пору, коли основна частина української шляхти була стурбована лише тим, як би скоріше стати повноправною частиною російського дворянства, могла, врешті решт, виявитися фальстартом, насіння могли упасти в непідготовлений грунт. «Історія русів» з’явилася саме вчасно. «Жодна книга, — стверджував колишній міністр закордонних справ Української Держави (і історик) Дмитро Дорошенко, — не мала у свій час такого впливу на розвиток української національної думки, як “Кобзар” Шевченка... і “Історія Русів”».[115]

Я запитую себе: чи не заслужила «вічна книга України» власного музею? Музей, присвячений одній книзі, — велика рідкість у світі. У Новгороді-Сіверському, нагадаю, уже є музей «Слова о полку Ігоревім». Якщо музей «Історії русів» буде створений, Новгород-Сіверський стане, можливо, єдиним містом у світі, що має відразу два таких музеї.

Чи не дивно, знаючи все це, читати, що в середині 20-х років з’являлися пропозиції передати Новгород-Сіверський повіт до складу РРФСР?

Але, зрозуміло, близькість Росії тут відчувалася завжди. Пам’ятаю напис: «Станция Новгород-Северский Московской ж. д.». Що поробиш, така географічна реальність — до Новгорода-Сіверського не можна потрапити по українській мережі залізниць. Єдина вітка в це українське місто веде від російського Новозибкова (який до революції, нагадую, належав до Чернігівської губернії). Та й Десна тече до нас з Росії, починаючись, як і Дніпро, на Смоленщині.

Як зразок класичної української добродушності я сприймаю ікону «Покрова Богоматері» — гордість Успенського собору в Новгороді-Сіверськім. На іконі зображена церква з людьми, що моляться, над ними, під куполом, стоїть на хмарі (з написом «Радуйся покрове Миру ширшая облака») Богородиця, по боках від неї святі, ще двоє святих стоять прямо в церкві, а навколо них — парафіяни. Серед них цар з царицею, патріарх, гетьман Полуботок з дружиною, полковник Журавка із сином і їх дружини, визначні новгород-сіверські городяни і духівництво, всі в ретельно виписаному вбранні. На гетьмані багата кирея і жупан, він характерно пострижений. Цар теж причепурився для такого випадку на славу. Це бажання усіх примирити може зворушити. Замовники ікони дуже хотіли, щоб на ній були і патріарх, і цар, і гетьман. Пам’ятаючи, що Петро І кинув Полуботка до темниці і скасував патріаршество, замовники веліли іконописцю зобразити якогось іншого, умовного царя. Виглядає він як викапаний Олексій Михайлович, який помер, коли майбутньому гетьману було років 15 — 16 (а на іконі Полуботку близько 60). Незрозуміло, що за патріарх. Останній патріарх Адріан, що помер у 1700 році? Чи може, це Стефан Яворський, місцеблюститель? Насправді, все це не має жодного значення. Головне, всі перебувають у зворушливому єднанні, як на картині художника Хмелька «Возз’єднання України з Росією».

У мене до цих місць особлива любов. Щороку намагаюся тут побувати — хоч на день-другий, а вирвуся.