Потроху дорослішаєм

Коли я чую (а чути доводиться нерідко), що після розвалу СРСР були розірвані всі зв’язки, розчленований раніше єдиний інформаційний і культурний простір, у мене відразу виникають деякі сумніви. Простір російської, точніше, російськомовної мас-культури нітрохи не розірваний. Більш того, він ніколи не був таким міцним і цілісним, як сьогодні.[79]

Але варто лише торкнутися теми про заходи на підтримку української культури і мови, про податкові пільги для їхньої підтримки, як відразу починаються розмови про нерівні умови, про подвійні стандарти і про нові годівниці для чиновників. Можна не сумніватися, що будь-який змушений захід української держави по захисту національної культури негайно буде оголошений дискримінаційним.

Російські журналісти, що заявляють про гноблення російської мови, могли б для повноти картини згадати і про те, що в нашій Верховній Раді є депутати, які принципово виступають тільки по-російськи. (У США величезний відсоток іспаномовних, але в конгресі всі виступають державною мовою.) Небажання користатися українською мовою демонструють і деякі місцеві керівники на сході і південному сході країни. Така демонстративність зачіпає душу багатьох українців, звідси їх емоційні перегини. Ці перегини потім стають улюбленим об’єктом цитування частини російської преси і приводом для малокомпетентних коментарів. Чи можуть читачі цієї преси мати об’єктивне уявлення про життя сучасної України? У свою чергу, в Україні завжди знайдеться кілька газет, готових радісно передрукувати ці коментарі на доказ того, що імперія просто невиліковна.

Думаю, що саме завдяки російській пресі перекручені уявлення про нашу дійсність досягають і рівня російського політичного керівництва. Справа дійшла до ноти на адресу України, направленої Міністерством закордонних справ Росії 9 лютого 2000 року. У ноті стверджується, що деякі сили в Україні «намерены создать невиданный доселе в Европе феномен — сделать родной для подавляющего числа населення язык по сути изгоем, свести его до маргинального уровня, а возможно — и вообще выдавить». Нота завершувалася лиховісним пророцтвом: «Подобного рода действия в такой чувствительной области как язык обычно имеют тяжелые последствия». Шкода, це не прийнято таке в дипломатії, ато б можна було запросити авторів ноти проїхатися приватними особами по Україні, погуляти вулицями наших міст, прислухатися, яка мова, як і раніше, переважає в юрбі на Хрещатику (не кажучи вже про Сумську вулицю в Харкові), подивитися, яка періодика, які книги і касети продаються на лотках, і лише після цього робити висновок, чи знаходиться російська мова в Україні під загрозою.

Дуже показовою для російського розуміння наших проблем була і заява віце-прем’єра уряду Росії Христенка влітку 2001 року. Відповідаючи на питання якоїсь газети, він сказав дослівно наступне: «Двуязычие не єсть формула инновационная, это просто, что называется, исторический факт. Это символ дружбы наших народов и в определенной степени это залог сотрудничества и исторического партнерства. И я вообще убежден, что високим целям наших двусторонних отношений отвечало бы придание на Украине русскому языку статуса официального». Навіть якщо пропустити повз свідомість (на цих сторінках) безсумнівний факт втручання в наші внутрішні справи, тут є що сказати і про сутність заяви Христенка. Думаю, що в Росії (та й в Україні) багато хто підписався б під словами Христенка про двомовність, вважаючи їх за самоочевидну істину Але ж це не істина. Дійсно, двомовність стара як світ. Але на мапах зони двомовності — це в основному відносно вузькі смуги в зонах контакту мов.

Я готовий погодитися з Христенком, що сьогодні двомовність символізує дружбу наших народів, оскільки така дружба існує. Дружба народів — це не дружба кожного з кожним, це особливе ставлення більшості українців до росіян і більшості росіян до українців. Це особливе ставлення людей, сподіваюся, згодом стане фундаментом «особливих відносин» держав («особливі відносини» офіційно проголошені між Англією і США, США і Канадою, і нам варто вивчити цей досвід). Але як «історичний факт», двомовність — це ще і спадщина дуже довгочасної нерівності мов. Більшість росіян якось зовсім не усвідомлює цього, але для багатьох українців це хворобливий спогад.

Більш того, чомусь багато росіян вважають нашу двомовність загальною і чимось саме собою зрозумілим. На цьому грунті часом виникають прикрі непорозуміння. Наведу один приклад. Я б його не наводив, але він уже фігурував у російській пресі. Кілька років тому у Києві відбувалася російсько-українська конференція з питань культурного співробітництва. Серед російських делегатів був знаменитий правозахисник Сергій Адамович Ковальов, тодішній Уповноважений з прав людини російського парламенту. Виступаючі від обох сторін говорили в основному по-російськи, але дехто з українців говорив рідною мовою. На другий день засідання Ковальов раптом перебив доповідача, літнього галичанина, і став йому дорікати: про яке, мовляв, культурне співробітництво може йти мова, коли вже не перший учасник, володіючи загальнозрозумілою мовою, навмисно, з метою «уесть» присутніх росіян, говорить мовою не загальнозрозумілою! У повислій тиші хтось із президії, теж у минулому дисидент і сусід Ковальова по пермському чи мордовському табору, сказав: «Сережа! Не забывай, что кому-то просто легче говорить по-украински. Не все здесь хорошо владеют русским языком». Тут Ковальову краще було б промовчати, але він не утримався: «Может быть, и ты плохо знаешь русский? В лагере с конвоем на каком языке говорил?» І тоді один з присутніх відповів за всіх: «С конвоєм мы всегда говорим на языке конвоя».

Нам часто говорять про приклад Фінляндії, де поряд з фінською є друга державна мова — шведська. Але таке уподібнення фактично неправильне. Почати з того, що фінська і шведська мови не мають між собою ні найменшої схожості, отже, не може виникнути фінсько-шведський «суржик», не може відбуватися, завдяки подібності, майже неусвідомлене витискування однієї мови іншою. Коли вводилася ця система, шведська мова була у Фінляндії мовою пануючої меншості і мовою частини населення на узбережжі. Двомовність нашого типу (тобто масове володіння двома мовами) у країні не було типовим, простий народ споконвіку говорив по-фінськи. Сьогодні вищі і середні державні службовці повинні знати обидві мови. У будь-якій громаді Фінляндії, де кількість шведськомовних громадян перевищує певний (дуже невеликий) відсоток, назви вулиць, вивіски та інше повинні бути на двох мовах. Дві мови повсюдні на транспорті і на пошті. Це гранично формалізоване рівняння мов. Але в одномовних фінських громадах (я спеціально цікавився) і лікар, і поліціянт, і муніципальний службовець можуть не розуміти шведської. Це інша двомовність.

Теоретично щось подібне може бути введене й у нас. Але лише тоді, коли українська мова переборе свій нинішній ослаблений стан, коли весь управлінський апарат буде складатися з людей, що думають по-українськи — у всіх сенсах. А це відбудеться ще не швидко.

Якщо повністю зрівняти українську і російську мови вже сьогодні (як нам часом рекомендують у Європі), десятки, а то і сотні тисяч наших чиновників відразу і з полегшенням перейдуть на російську. Не тому, що вони зовсім позбавлені патріотизму, а тому, що для них так більш звично. Тим більше, якщо це можна буде зробити на законних підставах. На практиці це буде політика узаконеної русифікації України.

Напевно, наша нинішня мовна політика не дуже досконала, і їй варто бути більш гнучкою. Державний устрій нашої країни дозволяє громадським рухам різних поглядів домагатися зміни цієї політики цивілізованими засобами — через суди, через політичну діяльність, впливаючи на процедуру законотворчості, ініціюючи виправлення і доповнення до законів. Що вони, власне, вже і починають робити, і я вважаю це серйозним прогресом, тому що донедавна справа обмежувалася досить брутальною взаємною лайкою в пресі. У цій лайці брали участь депутати різних рівнів, представники регіональних органів влади, лідери суспільних рухів. Хоча лайка не зовсім вщухла, усе-таки ми потроху дорослішаєм.

Мова не існує сама по собі, мова — це завжди відповідний шар культури. Це страшенно вразлива сфера, у ній ніколи не можна перегинати. XX століття навчило нас, що конфронтації у відношенні мовних переваг рано чи пізно ведуть до конфронтацій соціокультурних і політичних. Одним з головних результатів нашої незалежності я вважаю те, що нам пощастило уникнути «повноцінних» конфронтацій і понизити градус потенційних.

Українська нація (нація-держава) формується сьогодні не як етнічна, а як політична і громадянська. Що означає «формується»? Це означає, що в ній іде процес консолідації, необхідним етапом якої є соціокультурна консолідація. Але чи немає тут нестиковки? Чи не стане отут перешкодою мовне питання? При неухильному дотриманні прав і свобід усіх груп суспільства і при розумній культурній політиці цього не повинно відбутися.

Кажуть, досвід однієї людини нічого не доводить, і проте поділюся висновком, до якого прийшов на підставі саме власного досвіду. Я дуже часто бачив, що належність людей до України в їх очах вища і важливіша за їх етнічну і мовну належність. Якщо брати усім відомих людей, обмежуся прикладом Віктора Михайловича Глушкова, творця і директора Інституту кібернетики Академії наук України; десятки і десятки інших відомих мені імен просто нічого не скажуть читачеві. Я неодноразово замислювався над цим і прийшов до такого висновку: більшість «українських росіян» (особливо тих, що належать уже не до першого покоління жителів України) за своїм характером, за сприйняттям світу, рисами поведінки і ще за безліччю майже невловимих рис ближча до українців, ніж до москвичів або томичів. Учені називають такі риси подібності «інтегруючими етносоціокультурними ознаками». Дуже допомагає і те, що обидві наші культури далекі від жорсткого прагматизму.

Згадую інженера з Новосибірська, його перевели до нас у КБ «Південне». Він найняв квартиру, зовсім порожню, але завалену комплектами журналу «Всесвіт» ледь не за весь час його існування. Він читав їх у вільний час кілька років підряд. Перший місяць половини не розумів, потім утягся. Роки через три-чотири він сказав мені, що художню літературу йому простіше читати на українській, він на українській все якось краще відчуває, а технічну — на російській. Був він сибіряк, без будь-яких українських коренів. Це приклад того, як близькість наших мов і культур полегшує їх взаємодію (отут треба додати по-науковому: у єдиному соціальному просторі). Спочатку — наприклад, у приїжджого — ця близькість породжує, навпаки, протидію. Близька мова завжди відчувається перекручуванням своєї власної. Але потім ця близькість починає пом’якшувати те, що зветься етнокультурним відштовхуванням. Я не раз зауважував, що, потрапивши до іншого культурного середовища, людина з роками внутрішньо міняється.

У більшості випадків російське і російськомовне населення України ідентифікує себе саме з Україною, а зовсім не з якоюсь «російською діаспорою». Вболівають вони виключно за українські футбольні команди (перевіряв це на багатьох і виключень не пам’ятаю), а приймаючи рідню з Росії, нахвалюють їм «наш Львів», «нашу Софіївку», живуть українськими новинами (і скандалами!) і так далі. Хтось скаже «дрібниці», але саме так і відбувається стихійна консолідація народу України незалежно від етнічної належності людей.

Не раз чув такі історії: людина, за радянським паспортом росіянин, уродженець України, який повністю тут сформувався (варіант: прожив в Україні досить довго), у віці, скажімо, сорока років переїздить до Росії і відразу починає почувати себе там незатишно. Відносини, звички, стереотипи, реакції, навіть вимова людей — йому все здається іншим. Тому що вони і справді інші. Але ж саме це і називають «дискомфортом закордону». Нерідкий фінал цих історій такий: людина змінює плани і повертається в Україну.

Етнографи вже давно відзначають, що на сході України з’являється усе більше людей, що відносять себе в однаковій мірі і до українців, і до росіян. Може, у цьому одна з розгадок того високого рівня терпимості (стукаю по дереву), що усі ці роки стійко демонструє Україна? У соціологів є своє пояснення, по суті, близьке. Вони виявили, що в людей, які вільно володіють і російською, і українською мовами, конфліктний потенціал істотно нижчий, ніж у «мономовних».

Здавалося б, начебто звідси випливає: нехай буде двомовність, тоді зникнуть конфлікти. Але це був би поспішний висновок. Володіти двома мовами «вільно» не означає володіти ними однаково. У більшості випадків мови працюють (часом навіть поза бажанням самого їхнього носія) ситуативно, у кожної мови з’являється своя соціальна функція. Визначається мова ведуча і мова, яку ведуть. Насправді ж у повному обсязі однаково володіє двома мовами меншість. Для більшості людей такий рівень двомовності і недосяжний, і, головне, не потрібний. Тому не варто орієнтувати суспільство на мету дорогу і нездійсненну.

Зовсім інша справа — добровільна двох-трьохмовність на індивідуальному рівні. Не даремно кажуть, що людина стільки разів людина, скільки мов вона знає. Але ця справа добровільна. Знати мови цікаво і навіть почесно, але рішення, яку мову (чи які мови) ви хочете (чи не хочете) додати до своєї рідної, можете прийняти тільки ви самі. Абсолютно виключено, щоб двомовність була державною метою. До речі, принцип сучасного мультикультуралізму не вимагає, як іноді думають, поголовного прилучення всіх і вся до декількох культур. Він має на увазі вільне функціонування культур, свободу доступу до них, свободу їх взаємовпливу і синтезу. Але саме свободу.

До «особливих відносин» на міждержавному рівні Україні і Росії ще потрібно прийти. Перш ніж стати «особливими», вони повинні стати «дуже гарними». Поки що вони досягли тільки відмітки «гарні», і українська сторона зробить все від неї залежне, щоб покращання продовжувалося. Що ж стосується особливих відносин у культурній сфері, вони існують з тих часів, коли наші предки ще навіть не знали подібних слів. Скажімо, київські билини, що збереглися і записані на берегах Онезького озера (і практично більше ніде) — хіба вони не уособлюють собою приклад культурного синтезу? Найяскравіший зразок культурного синтезу — творчість Гоголя. Українці зробили занадто великий внесок у російську культуру, щоб вона могла бути для українців чужою.

З часів Котляревського читачі української літератури в Російській імперії в більшості випадків були одночасно читачами російської літератури. В Україні поступово росте і продовжує рости питома вага читачів насамперед української літератури, але мине ще чимало часу, поки це буде виглядати так само природно, як, наприклад, те, що переважна більшість читаючих поляків — це читачі насамперед польської літератури і періодики.

Цей розділ я почав з підсумків останнього радянського перепису. У грудні 2001 року в Україні був проведений свій перепис населення — перший за роки незалежності. Попередній проводили в 1989 році, коли багатьом здавалося, що країна стоїть на порозі нового, але, загалом, радянського й у цьому сенсі старого, звичного життя. Такі події, як перепис населення, не можуть не ставати темою жвавих політичних розмов, не можуть не використовуватися в політичній, ідеологічній, навіть літературній боротьбі. Кожна партія повинна висловитися просто тому, що цього чекають від неї насамперед її прихильники, чекає суспільство. Першою, природно, висловилася «російська партія» і, зрозуміло, перше, що ми почули, було те, що українська влада ставить своїм завданням «штучно зменшити кількість росіян в Україні». З іншого боку, пролунало і не зовсім звичайне обвинувачення: один з видатних діячів «Просвіти» роздивився у переписі, що готується «величезна загроза українській мові».

Моя позиція така: не треба, друзі, мудрувати і лукавити. Нехай кожен відповість собі на питання — чи знає він такого українця або того, хто «вагається» (або чув про таких), що у 1989 році записав себе росіянином не за велінням серця, а про всяк випадок — щоб догодити владі, радянській владі? Відповідь, якщо це чесна відповідь, звучить так: знаю, або чув, або легко припускаю, що такі люди були, тому що жив разом з ними не на Місяці, а на Землі, у тій її частині, що називалася Радянською Україною. Так, у 1989 році частка таких людей була трохи нижчою, ніж десятьма роками раніше, коли відбувався попередній перепис — національна самосвідомість уже міцніла, — але їх все рівно вистачало, щоб вплинути на процентні підсумки перепису. І друге питання: чи вважаєте ви цього «росіянина» таким непрактичним, що він і сьогодні, у нерадянській і незалежній Україні, коли навіть генерали радянського часу перестали соромитися говорити на всю країну по-українськи, знову відхреститься від свого українства? Відповідь теж очевидна. От вам і прогноз підсумків майбутнього перепису, казав я, коли заходила мова про те, у яких підступних антиросійських задумах нам дорікають. Перепис напевно покаже зменшення кількості кон’юнктурних росіян, от і все. Тільки заради цього затівати такий дорогий захід не мало б сенсу. Він був необхідний виключно з тих причин, з яких проводять перепис в усьому світі — для з’ясування соціальних параметрів країни.

І от перші підсумки. Населення України наприкінці 2001 року — 48 мільйонів 457 тисяч осіб. З них 77,8 відсотка — українці, їхня питома вага в порівнянні з переписом 1989 року виросла на 5,1 відсотка. Питома вага росіян скоротилася на 26,6 відсотка, вони складають 17,3 відсотки — 8 мільйонів 334 тисячі 100 осіб, на 4 мільйони менше, ніж у 1989 році. Супротивники нашої державності з цими цифрами напереваги називають нашу політику «геноцидом росіян». Це такий же «геноцид» росіян в Україні 2001 року, яким був «геноцид» українців в Україні 1989 року! Одні росіяни виїхали, інші — їх, звичайно, переважна більшість серед «зниклих» чотирьох мільйонів — просто повернули собі «українське першорідство». А хтось із росіян (за дзеркальним прикладом деяких українців 1989 року!) записав себе в українці.

Ще раз скажу. Достатньо було стояти на землі, а не витати в хмарах, щоб і до перепису бути упевненим, що українців з’явиться більше, ніж у радянській Україні. Людина дошукується своєї користі, намагається пристосуватися до нових обставин, уловити, що сподобається владі, і було б безглуздо припускати, що в умовах української незалежності носити «личку» українства буде менш вигідно, ніж у 1989 році. Люди перестали боятися заявляти себе українцями — от про що, якщо дивитися правді в очі, говорять підсумки перепису. Критики опитувального листка упевнені, що картину змінило б питання: на якій мові ви говорите вдома? Як на мене, справжню картину це питання не змінило б, а тільки заплутало. Точно відомо, що багато українців, які говорять вдома по-російськи, усе рівно записали б себе українцями, більш того — назвали б своєю рідною мовою українську! Це люди, що розуміють, як воно вийшло, коли їх домашньою стала не рідна мова, і цілком нормальне їх бажання, щоб домашньою мовою українців стала українська. Так що росіян в Україні не стало менше, кажу я своїм російським співрозмовникам і в Києві, і в Москві. Стало менше українців, що оголошують себе росіянами. Щоб установити це, не треба було влаштовувати перепису — просто знати, повторюю, природу людини, знати життя, свою країну, знати, що з себе уявляв «інтернаціоналізм по-радянськи», які неприємності очікували в радянській Україні «щирого» українця...

...Мені ж, кажучи відверто, у перших підсумках українського перепису відразу впали в око інші цифри, інша пропорція — пропорція, забарвлена не національно, а економічно. 67,2 громадян України — городяни, 32,8 — жителі села. Причому це співвідношення з 1989 року не змінилося. Таким чином, Україна на третину — країна сільська. У двадцять перше століття Україна входить на третину сільською країною — не фермерською на американський чи західноєвропейський манір, а сільською по-нашенськи, з дуже глибокими слідами патріархальності і в відносинах, і в технології. Це не та обставина, що може викликати радість. Це обставина, що спонукає замислитися — замислитися глибоко і надовго. І, мабуть, немає більш важливої обставини для державного діяча, якщо він прагне працювати з відкритими очима, хоче розуміти, що звідки береться, що чим виглядає, що з чим пов’язане...

Світ рухається від патріархального села (із села!) до міста. Чим більше в країні міста, чим місто більше, тим змістовніше життя, різноманітніші професії і заняття, тим більше творчості, тим розкутіші люди, тим більше волі, тим реальніше народоправство, демократія. Місто — це насамперед демократизм, демократія. Демократія народжується в місті, демократія потрібна місту, демократія виходить з міста, завойовуючи, втягуючи в себе навколишній простір. Можна нудьгувати по селу, можна бути зворушеним селом — саме село віддає перевагу місту, усьому міському, міському життю. Міське життя в сільській місцевості — це насамперед і головним чином не сільське, а саме міське життя. Освіта, наука і техніка, промисловість, мистецтво — це все міське. Чим більш міська країна, тим вона багатша і вільніша, придатніша для гідного життя.

Можна довго розповідати про труднощі в становленні нашої демократії, про бідність, про брутальність звичаїв, особливо чиновницьких, про неправий суд, про млявість «громадянського суспільства», про те, чому, саме цей вираз доводиться заради справедливості брати в лапки, про джерела і причини всього цього, а можна просто сказати: що ви хочете, дами та добродії, адже ми з вами на цілу третину усе ще сільська країна, — і якщо не все, то багато чого стане зрозумілим. А якщо ще врахувати, що це не просто сільське, а вчора ще колгоспно-радгоспне населення з його особливими піснями і приказками («И все вокруг колхозное, и все вокруг моє», «Хто в колгоспі не злодій, той удома не хазяїн»...), ясно, наприклад, звідки вплив комуністичної партії, чому сільська частина України — це і найбільш «червона» частина...

Про що говорить той факт, що, як показав перепис, співвідношення міського і сільського населення за післярадянські роки не змінилося? Про те, що в місті не з’явилося стільки нових робочих місць для сільських жителів, щоб це помітила статистика. Більш того, частина городян, нехай теж ледь вловима статистикою, перебралася до села. Країна у певному сенсі взяла паузу, вона начебто зупинилася... не для перепочинку, ні, життя не дає нам зупинятися, а для того, щоб зробити своєрідну інвентаризацію, розібратися в радянській матеріальній спадщині, для того, щоб приступити до процесу, що називається структурною перебудовою: позбутися від непотрібних галузей і виробництв, припинити випуск непотрібної продукції і налагодити виробництво потрібної, тобто маючої збут. Це все завжди дуже болісно навіть у країнах з більш сприятливою долею.

З іншого боку, «сільською третиною» України можна багато в чому пояснити, чому ці процеси, узагалі всі труднощі післярадянського часу не стали катастрофічними, чому вони виявилися великими, величезними, але, користуючись побутовою мовою, не смертельними. Була б країна більш міською, і структурні проблеми могли її розчавити. Наша промисловість, нагадаю, була особливою — промисловістю планової економіки, власне кажучи, штучною, вона виросла не з потреб життя, не в результаті багатовікової господарської самодіяльності людей, а в процесі виконання довільних чиновницьких, нерідко фантастичних накреслень. Цю махину не могло не затрясти, як тільки вона опинилася наодинці сама з собою, як тільки звалили систему «планового» постачання і збуту, розірвалися неприродні господарські зв’язки в масштабах Радянського Союзу. Для створення нових, природних зв’язків, для пристосування штучної промисловості до природного попиту, до вимог вільного ринку потрібен час, дуже багато часу і жертв. І от у цих умовах та, що «сидить на землі», третина населення змогла прокормити, по-перше, себе, а по-друге — чималу частину городян, адже майже в кожного — родичі в місті. Місто перейшло на утримання села, минаючи торгову мережу: приїздить людина погостювати до матері — повертається до свого Харкова або Одеси навантаженою картоплею, м’ясом, банками з «консервацією». Це виручало людей у радянські часи, а в післярадянські багатьох просто врятувало і продовжує рятувати.

Більшість сільських жителів веде натуральне або майже натуральне господарство, у цьому господарстві бере участь дуже помітна частка городян. Це позначається на настроях, на психології. Товарне господарство породжує одну психологію, натуральне — іншу, це різні світи. «Товарна» людина легше засвоює демократичні поняття і цінності, вона більш рухлива, заповзята, більш вимоглива до законності, більше цінує організованість, чіткість у роботі, менше схильна вірити обіцянкам, більше розраховує на себе, не боїться відповідальності. Коротше: без такої високої питомої ваги сільського населення незалежній Україні довелося б пережити більше труднощів, але з такою високою питомою вагою сільського населення вона не зможе належним чином розвиватися, — отже, треба очікувати зростання міст.

Коли думаєш про все це, сидячи над підсумками перепису, то, звичайно, бачиш, наскільки наївні, поверхневі, легковажні припущення охоплених політичними пристрастями людей про його справжні цілі — про те, що він нам потрібний був ніби-то для того, щоб «штучно збільшити кількість» українців, або для чогось настільки ж «хитромудрого». Життя взагалі ж хитромудріше за нас. Не варто забувати, наприклад, що помітна питома вага сільського населення — це помітна питома вага побутової української мови, це сільський базар, куди Іван Нечуй-Левицький відправляв молодих українських письменників учитися рідній мові, особливо в жінок, особливо слухайте їх, наставляв він. Перетікаючи, вже в умовах незалежної України, до міст, ця частина населення не буде так легко й охоче розлучатися з рідною мовою, як в імперські часи...