Розділ дванадцятий. Там, де сходяться слов’яни
Розділ дванадцятий. Там, де сходяться слов’яни
Коли я тільки починав цю книгу (спершу статтю), я накидав коло тем, яких хотів у ній торкнутися. Список вийшов довгий, але дотепер я його дотримувався. Однак зараз бачу — якщо іти за цим переліком до кінця, книга, по-перше, вийде занадто великою, а по-друге, її написання дуже затягнеться. Тому я тимчасово відкладаю свій план убік. Спробую розмірковувати без точного плану, дотримуючись лише загального напрямку, позначеного в назві цього розділу.
Про яких слов’ян мова? Краєм, де «сходяться слов’яни», у першу чергу можна назвати мої рідні місця. Але мова не тільки про мою «малу батьківщину» і не тільки про Східну Україну. Тема, котрої маю намір торкнутися, набагато ширша. Усе своє життя, будучи українцем і живучи в Україні, я відчував могутню присутність Росії. Вона, ця присутність, безсумнівна і у тій місцевості, де я ріс, і в стародавньому Новгороді-Сіверському, найближчому до нас місті, і в Дніпропетровську, де я учився і працював. Для мене особисто вона втілювалася і у тотально російськомовній професії ракетника, і в постійному зв’язку з Москвою, і в моїй російській дружині, і ще в сотнях інших граней і подробиць життя. Я проводив багато часу на Байконурі, але не можу говорити про казахську присутність у своєму житті. Байконур у часи СРСР був казахським лише номінально. Звичайно, номінальна належність — зовсім не дрібниця, як ми всі добре зрозуміли в 1991 році, але в часи мого перебування там цей радянський космодром керувався з Москви, там лунала лише російська мова.
Мабуть, можна сказати, що аж до 1991 року присутність Росії складала постійне тло мого життя і роботи. Це тло було звичним як повітря і питань не викликало. Або майже не викликало. У менш помітній, але очевидній якості я завжди відчував також присутність Білорусії — далі буде зрозуміло, чому.
Мені вже 65 років, але я зовсім їх не відчуваю. Я бачив два різних світи і, нікуди не переїхавши, жив у двох різних країнах. Долею судилося, щоб я очолив незалежну, тепер уже навіки, Україну. Я прекрасно пам’ятаю кожен рік, дарований долею, у мене унікальна позиція для оцінок, порівнянь і висновків.