РОЗДІЛ 8

РОЗДІЛ 8

Піт заощаджує кров.

Десять метрів шанців ліпше, ніж два метри могили.

Унсовське народне прислів’я

«Піду втоплюся у річці глибокій» - цю пісеньку на відомий бравурний мотивчик у 1994 році виспівували партизани по всій Волині, незалежно від їхніх політичних переконань та національностей. Восени 1997 року трохи перефразована - «Піду втоплюся у річці Кодорі», вона стала вельми популярною серед стрільців УНСО.

Здавалося, що всі федеральні та силові структури на Північному Кавказі поінформовано про переміщення великої кількості українських громадян малими групами в загальному напрямі на Грузію.

Дискусія з правоохоронцями в поїздах далекого та місцевого сполучення протікала вельми стандартно:

- А, хохол. Куди їдеш?

- В Грузію, сестра заміж виходить.

- Запрошення є?

- Нащо мені запрошення, по телефону запросили.

- Щось багато вас тут їздить, що у всіх сестри? Гроші є? Тоді давай.

- А як же я далі поїду?

- А це мене вже не турбує. Як сюди їхав, ніжками.

Слід відзначити, що дизель-поїзд (тепловоз із обшарпаними вагонами, які вже давно відслужили своє) можуть зупинити в чистому полі між Мінводами та Хасавюртом і викинути пасажира просто в руки чеченського пастушка-підлітка з автоматом на плечі.

Більш-менш безпечно по території Північного Кавказу вдається пересуватись хіба що на таксі, довіряючи водію оплату всілякого дорожнього здирства. Вже на наступній за Мінводами станції повно приватних таксі, водії яких, грузини та осетини, за якихось 20 долярів «з вітерцем» відвезуть вас до Тбілісі. Прикордонні та митні пости, вочевидь підкуплені, пропускають їх без будь-яких формальностей, ледь обмінявшись привітаннями.

Як майбутній командир «бригади збирачів горіхів» я здуру вирішив сам пройти цим маршрутом.

«Князя в перші ряди не ставлять» - це прислів’я я згадав, на жаль, пізніше. У Києві водій, грузин, взявши в мене квиток, запросив ще 50 баксів за безпеку. Через кілька хвилин підійшов їхній старший. Подивившись уважно на мене, наказав 30 мені повернути. Після чого пригостив пивом і побажав щасливої дороги. Хитро посміхнувся й додав: «Перемоги й успіху, патівцемулі (шановний) украінулі джарі (український воїн-картлі)».

Кордон України з Російською фідерастією перетнули нормально. Українські прикордонники побажали - «хай щастить». Кордон біля Ростова виглядав більш-менш, за винятком брудних сорочок та перегару російських прикордонників. Європа закінчилася на кордоні Ставропольського краю. І на кожному посту вимагали хабарі.

Хто звинувачує українську міліцію в корупції, хай поїде в «путінський» рай, у Росію. Чи добре жити в Україні? Поїдьте в Росію. Пригадався анекдот - «Росіяни, бережіть українців, грузинів та чеченців. Бо коли вони закінчаться - ваш уряд візьметься за вас».

Північна Осетія. Блок-пост. Всім пасажирам чоловічої статі, громадянам України, наказують вийти з автобуса. Вийшли. Нас було небагато - чоловік азербайджанської національності, але чомусь із українським паспортом, людина віком за шістдесят, та я.

Усім наказали роздягнутися до пояса. Азербайджанець почав нити. Мабуть подумав - розстрілюватимуть. Його швидко заспокоїли стусанами. Нас уважно оглянули, мабуть, на рахунок слідів військової амуніції. Потім навіть обнюхали, мабуть, на виявлення запаху збройового мастила, пороху або диму лісових багать, тобто пахощів війни. Дивна, тупа логіка - ми їхали на війну, а не з неї. Потім, втративши інтерес до українського азербайджанця, до мене підійшов здоровенний капітан міліції, на вигляд осетин.

- У паспорті в тебе написано Бобрович. Ти що - білорус?

Язик мій - ворог мій. Ну, промовчи або скажи - білорус. Та я кажу: «Ні - я Українець!» «Украінец?» «Ні, Українець!» «Що, націоналіст?» «Звичайно. Ти ж теж не росіянин». «Я інтернаціоналіст». «Ну, це не національність, це діагноз. Вас, осетинів, давно уже вважають білорусами Кавказу. Найбільш руською з усіх неруських національностей Кавказу». «А я, зараз зніму тебе з автобуса та відправлю в фільтраційний табір ФСБ. Звідти вже не повертаються. Ще й вогнепальне поранення на руці. Знаємо, для чого ви, українці, в Грузію їздите».

У цей час під’їхав Юрій Тима, народний депутат Верховної Ради України від УНСО. Один із найкращих керівників УНА-УНСО, глибоко освічена, хоробра, інтелігентна людина. Брав участь у бойових діях у Придністров’ї. Особисто побував у всіх зонах бойових дій УНСО в Чечні та Закавказзі. Він мав дипломатичний паспорт, і це допомогло вирішити конфлікт на мою користь.

До речі, його брат служив у моєму підрозділі «Арго», мав тяжке поранення під час штурму Шроми. Через чотири години ми були в Грузії. Як удома.

Моєму чотовому, Папаю, було складніше. Його виставили з поїзда, ще в Мінводах. Відібрали 20 «баксів». Пішим порядком і на перекладних він дістався грузинського кордону, де, нарешті, почув рідне «Ромелі ха?» (хто іде? - грузинська). Почувши це, впав в обійми грузинського прикордонника. Довідавшись, що це українець, прикордонник зрадів і все допитувався:

- Снайпер, так?

Всі завіряння «Папая», що він скромний збирач лісових горіхів, той навіть і слухати не хотів. Погранець зупинив далекобійника, записав номер і наказав відвести «Папая» до Тбілісі. Щоправда, при цьому повідомив, куди слід. Тож далеко не заїхали. Служба! У Казбегі начальник місцевого УВС вже чекав гостя. Почався допит, але, враховуючи національність гостя, за чудово накритим столом:

- Снайпер, так?

Певне, за оперативною інформацією чекали на снайпера.

Конспірація в грузинському виконанні має зворушливий вигляд. Коли на складі МВС у Тбілісі ми отримували зброю, хтось із чинів поділився змістом телеграми, надісланої з Києва. СБУ України просило виявити, розшукати, затримати та етапувати цілу групу наших товаришів. По-перше, схоже було, автори реляції поняття не мали про ступінь законності цього заходу. По-друге ступінь патріотизму грузинського МВС та нашого СБУ. Відповідь була - зазначених товаришів на території Грузії не виявлено.

Згодом, уже в абхазькій Сванетії, нам суворо заборонили виходити в ефір українською мовою. Це було зроблено з метою зберегти в таємниці наше перебування в цьому районі. Одразу ж постала проблема позивних. Я запитав: як буде по-грузинському бобер?

Кажуть - тахві. Чудово, я буду «Тахві-1», позивні першого рою «Тахві-2», другого - «Тахві-3» й так далі. Провідником же у нас в загоні був місцевий сван. Запитуємо: яким буде його позивний? Він відповідає: «Я загалом мисливець. А як буде «мисливець» українською мовою?»

- Мисливець.

- Слухай, гарне слово, а. От мій позивний так і буде.

На другий день виходимо на зв’язок.

- «Мисливець», «мисливець», я «Тахві-1» відповідайте. І раптом чуємо:

- Здоровенькі були, пане курінний!

У жодній армії світу, крім української, немає звання курінний. Та ще й, хоч і ламаною, та все-таки українською мовою. Про конспірацію в ефірі можна було забути.

Тут належить зробити паузу та пояснити причину й мету нашої появи в Грузії. Влітку 1997 року наше командування одержало пропозицію від наших грузинських друзів сформувати окрему бригаду для проведення «лісових» робіт в Абхазії, Поняття «бригада» серед інших значень цього слова здавна означало й воєнізоване формування. Від часів Першої світової війни відома «ірландська бригада» в складі німецької армії - 82 чоловіки. Нас набралося не набагато більше, На попередніх переговорах представники Грузії висловлювали бажання мати чоловік п’ятсот. Певне, для пропагандистського впливу на Росію. Але в плані тактичному така велика кількість людей могла тільки зашкодити.

На територію Абхазії ми потрапили через Ходжальський перевал, висота самої гори Ходжалі 3313 метрів. Дорогу для автотранспорту тут було прокладено ще під час будівництва високовольтної ЛЕП. Потім про цей шлях благополучно забули - зручніше було користуватися дорогою, що вела від моря межигір’ям уздовж річки Кодорі. У ході бойових дій 1993 року навколо Ткварчелі, в тилу грузинських військ, утворився абхазький анклав. До весни в них закінчилися харчі й боєприпаси, доводилося рубати цвяхи та споряджати ними набої. У відповідь на всі мої наполегливі пропозиції ліквідувати анклав у Ткварчелі занадто розумний командир грузинської бригади, що діяла на цьому напрямі, лише відмахувався:

- А, людей із-за ніх гробіть. Самі подохнуть.

Проте влітку в районі Очамчирі з трьох десантних кораблів було висаджено десант кількістю до 600 морських піхотинців. Десантники пройшли до Ткварчелі, доставивши туди продовольство, медикаменти, боєприпаси. Пізніше їх, розділених на менші групи, повинні були зняти з плато гвинтокрилами. У цій другій фазі операції грузини зуміли організувати протидію й знищити більше половини десанту. У цій операції брали активну участь і ми.

Деякі обставини цієї історії вже тоді для мене набирали цілком легендарного вигляду - чорна форма, «підствольник» у кожного десантника, з яких вони стріляли так густо, як ми з автоматів. Зараз, багато років по тому, в справжності цієї історії ніхто не сумнівається. Розкрились навіть нові подробиці: з трьох десантно-висадкових засобів грузинській артилерії один вдалося потопити, а інший відігнати вогнем.

Та хай там як, але в час падіння Сухумі й поголовної втечі значна частина грузинських військ та мирного населення не встигла прорватись уздовж моря в напрямі Очамчирі - Гала й, будучи відрізана, мусила прямувати вздовж річки Кодорі в Сванетію.

Раніше мої знання про сванів обмежувалися фільмом Говорухіна «Вертикаль», де останні зображалися шляхетними тубільцями, гірським різновидом куперівських делаварів.

Виявилося, що Сванетій три: гірська, грузинська, абхазька. Нічого поганого не можу сказати про жителів грузинської Сванетії. У Ханші (грузинська Сванетія) вже після рейду нам з міркувань конспірації, заборонили виходити з розташування частини в містечко у форменому одязі з українськими відзнаками. Природно, наказ ігнорувався. У ятці ми купили пляшку горілки й сіли під дерево. Підійшли свани. «Українці, так?» Наші запевнення, що ми турецькі сарбази, вони сприйняли з іронічною посмішкою. Український тризуб більше відомий сванам, ніж росіянам. Один навіть заявив: «Я сам служив в Україні. Чудова країна, чудовий народ». Він навіть спробував щось заспівати українською.

- Українці, мегобари (брати), чого ви тут сидите, йдіть до нашого столу. Що ви п’єте цю магазинну гидоту? Зараз Звіад принесе нашу домашню чачу.

Просиділи разом до вечора. Від багатьох частувань довелось відмовлятися. Бо відчувалося, що живуть бідно, від щирого серця діляться останнім. Країна з тисячолітніми традиціями, поняттями честі, особливо притаманними гірським народам.

Українсько-грузинська дружба рясно скроплена кров’ю двох братніх народів. Під час національно-визвольної війни 1917 - 1923 років в армії УНР служило багато грузинів. Не можу не згадати про одного із них - славної пам’яті генерал-хорунжого Натієшвілі, відомого в Україні як генерал Матіїв. До серпня 1918 року він був командувачем Запорізької бригади й окремої запорізької дивізії, відзначився в боях із московсько-більшовицькими ордами під Полтавою й Ромоданом. Просуваючись із групою полковника Болбочана в напрямі на Крим, генерал Натіїв звільнив Крим від більшовицьких банд, подавши руку Чорноморському флоту. Комендант Запорозького корпусу генерал Натіїв був одним із найвидатніших отаманів свого часу. Генерал Натіашвілі, грузин з роду, як син поневоленої нації, служив своїй новій батьківщині бездоганно. Кришталево чесний та хоробрий старшина, він був дуже шанований і улюблений начальник. Не мав у собі хворобливого честолюбства та як слід оцінював заслуги своїх ближчих співробітників і підлеглих. Особисто надзвичайно хоробрий, сам керував боєм і завжди перебував у найнебезпечніших місцях. Тим і здобув собі величезну популярність у корпусі.

У 1919 році перебрався в Грузію, де створив та очолив Закавказький добровольчий кіш. Під час боїв із червоною навалою потрапив у полон, і його розстріляли більшовики.

На відміну від грузинської абхазька Сванетія почала заселятися лише на початку ХХ століття. Тобто порівняно недавно. Зазвичай, у своїй більшості це були вигнанці з гірської та грузинської Сванетії. Тобто люди, що з різних причин не зуміли реалізуватися вдома, на батьківщині. Як правило, це не найкраща частина нації.

Про мешканців абхазької Сванетії мої бойові товариші, які пережили відступ із Сухумі через Кодорську ущелину, були найгіршої думки. Біженці з дітьми, часто в літньому одязі (на перевалі сніг лежав завглибшки три метри), знесилені й голодні, рухались уздовж правого берега скельною стіною заввишки 1500 метрів, зліва мчала бурхлива Кодорі. І сьогодні вздовж дороги ущелина завалена сотнями одиниць техніки - від легковиків до танків, бо коли закінчувався бензин, машини мусили кидати. На околицях Чхалти, Аджарі, Ацгарі, Момариш стоять розкурочені машини. Місцеві ж селяни нещадно грабували відступаючих.

Війна справді розпалює низькі інстинкти, з цим ми ще зустрінемось в Гальському районі, однак деякі подробиці, що передавалися з уст в уста, схожі хіба що на міфи про варварські навали. Жінки, яких ґвалтують на очах чоловіків та дітей. Дружини ґвалтівників, що з цікавістю дивляться на це видовище.

Спочатку абхазькі сепаратисти повторили помилку грузинів у Ткварчелі, не увірвались у Сванетію на плечах утікачів. З часом, під тиском російських порадників, вони сформували штурмову колону. Коли «Ікаруси» - незмінний засіб перевезення живої сили в Абхазії - вщент набиті абхазькими й вірменськими бойовиками, рушили по дорозі, свани зустріли їх вогнем із протилежного берега річки. Майор, славної пам’яті Гервасі, чудовий, я навіть сказав би, талановитий артилерійський наводчик, коригував мінометний вогонь. Двоє унсовців, які відбилися від своїх під час відступу, брали участь у цій бойні. Їхню оптимістичну оцінку втрат противника в 700 чоловік слід сприймати зі звичайним коефіцієнтом 0,1. Однак і в цьому випадку цифра вражаюча.

Оволодівши перевалом, абхази могли його надійно замкнути, а відтак у глибині Абхазії утворився досить просторий грузинський плацдарм, що живе своїм дивним, первісним життям. З стратегічної точки зору він дає грузинам надію, розрізавши через Кодорі Абхазію навпіл, блискавично виграти війну. До війни чисельність населення Абхазії грузини оцінювали в 600 тисяч чоловік, з них 320 тисяч грузинів, 55 тисяч абхазів, майже 30 тисяч українців (я серйозно). Зараз там мешкає не більше 120 тисяч. Економіка невизнаної республіки тримається виключно на контрабанді та варварському вирубуванні букових лісів із наступним вивезенням їх у Туреччину з метою продажу там за безцінь.

Населення абхазької Сванетії не перевищує 2000 чоловік. Незважаючи на офіційно прийняте християнство - жодної церкви. Двічі на рік гвинтокрилом прилітає піп і хрестить одразу всіх новонароджених. За чотири роки війни населення повністю розклалося та повернулось до первісних інстинктів, таких чарівних у літературних переказах.

Позначається відсутність влади. Грузинський апарат насильства спочатку представлявся загоном із 45 міліціонерів, що дислокувалися в Чхалті. Та після зіткнення з місцевим населенням його перевели до перевалу. Зараз основне їхнє заняття - збирання агентурних відомостей про наявність зброї в місцевого населення. Роззброєння всієї цієї публіки в разі благополучного для Грузії закінчення конфлікту, пов’язуватиметься зі значними труднощами.

За два місяці нашого перебування в Сванетії одинадцять місцевих мешканців було вбито в п’яних сутичках.

Нас попереджали:

- Стрілятимуть - лягайте на підлогу. Не треба відповідати на вогонь. П’яні, розумієш.

Так і сталося. Майор, що відповідав за нашу доставку, не вигадав нічого розумнішого, як замаскувати нас під поліцію. Коли з вантажівок полізли люди в незрозумілих, майже «німецьких» шапках (мазепинках) і стали розселятися на другому поверсі місцевої школи, тієї ж ночі, вдосвіта, хтось дав по вікнах автоматну чергу. У караулі стояв стрілець Ірпінь. Він діяв згідно зі статутом, вибив прикладом скло й відкрив вогонь по сванах, які зібралися внизу. Не виглядати ж йому було у вікно з дурнуватим запитанням: «Хто стріляв?» і «Що ви тут робите?» Чачу, напевно, пили та задля куражу вирішили перевірити нерви в невідомих чужаків. Як виявилось, даремно. Нерви були міцні.

Доки свани розбігались, ми винесли через чорний хід станковий кулемет ПК, встановили його на горі й дали чергу трасуючими кулями над селом. Коли село було повністю нами оточено й опинилося під прицілом, почалися чемні з’ясування подробиць інциденту з місцевими авторитетами - «Хто, що, навіщо?»

Нас стали поважати.

Поки що грузинські власті діють винятково пряником. Раз на два місяці з черговою зміною солдат прибуває вантаж гуманітарної допомоги: урядової грузинської, від ОБСЄ та від ООН. Норми постачання вражають. Наприклад, щомісяця на одного свана видають безкоштовно 8 кілограмів цукру. Українські «талонні» норми часів перебудови не перевищували два кілограми, та й то за гроші. Дають також гас, борошно, одяг. Населення красується в стильних американських парках.

За необмежену свободу - полювати, не платити податки, рубати ліс, виробляти наркотики - свани заплатили лише відсутністю електрики, що складає разючий контраст з сусідньою Абхазією або тією ж Чечнею. Однак у горах повно чудових тайванських генераторів. Машинка вагою три кілограми, витративши три літри палива, здатна протягом 4 - 5 годин давати енергію, достатню для роботи двох стоватних лампочок і одного телевізора. Більша машинка забезпечує потреби цілого села або невеликої військової бази.

На відміну від більшості грузинського населення абхазькі свани надлишком патріотизму не страждали. У нас крали все, що можна винести цілком, розібрати або відкрутити: набої, гранати, ремені, запальнички Zippo, сигарети. Доходило до смішного. Закидають вантаж в’ючними тваринами на позицію, а після доставки з’ясовується, що приблизно однієї третини не вистачає. Звертаємося з претензією до старшого, той висловлює готовність розібратися:

- Зараз піду, дізнаюсь.

Невдовзі повертається.

- Вони кажуть, що не брали.

Група наших та місцевих сидить у кімнаті на бетонній підлозі, палять, чекають, коли закипить чайник. Доки Сет виходить подивитись, як там чайник, зникає його запальничка Zippo. Свани приязно допомагають порадами в пошуках:

- Слухай, може в щілину закотилась…

Нагадую - підлога бетонна.

Через кілька днів один із тубільців з’явився до нас із цією ж запальничкою з проханням заправити її бензином.

Повномасштабні бойові дії в горах на той час взагалі-то не велись. Сили сторін занадто обмежені. Грузинський блокпост, трохи нижче за течією Кодорі, складають сорок солдатів строкової служби військ МВС (так званні малинові берети). Тримають їх у горах вахтами по два місяці. Хлопці тужать від бездіяльності й не становлять серйозної бойової сили. Кількість грузинських партизанських загонів в Абхазії сягає п’яти-шести, чисельність кожного чоловік п’ятдесят-вісімдесят. Водночас у Сванетії базуються два-три, якісь у рейді, інші на відпочинку в Грузії.

Чисельність миротворчих сил Росії в Абхазії взимку 1997 - 98 років сягала 1500 чоловік. До їхнього складу входили один повітрянодесантний та два мотострілецькі батальйони. Контингент переважно складався з солдат-«контрактників». Від інших військовослужбовців федеральних сил «миротворці» відрізнялися нашивками «МС» на правій стороні грудей, а також синьою стрічкою на шоломах. Командуючий - генерал-майор Сергій Корябко. В оперативному плані територія, що перебувала під їхнім контролем, поділялася на дві зони безпеки: північну (абхазьку) - командуючий полковник Володимир Оголотков, і південну (грузинську) - командуючий Володимир Дорофеєв. Черговий мандат на перебування російських сил закінчувався 21.01.98 року і міг бути продовженим тільки на самміті держав СНД, що планувався 19.03.98 р.

Присутність та діяльність російських військ стала на той час об’єктом двосторонніх претензій. Грузинська сторона вважала їх винними у тому, що вони затримують та всіляко саботують повернення в Абхазію трьохсот тисяч грузинських біженців, як прямо перешкоджаючи цьому, так і не даючи належної безпеки. Російські війська, розміщені вздовж річки Інгурі, фактично фіксують штучно створений кордон між Абхазією та Грузією. Керівники цих сил, як колишні, так і нинішні, із зрозумілих причин стали на проабхазьку позицію. Було абсолютно очевидним, що сепаратистський режим Ардзинби утримується виключно багнетами російських «миротворців».

Після розміщення миротворчих сил у Гальському районі (90% населення якого є грузини) кількість убитих там перевищила 1500 чоловік. У більшості випадків - це жінки, діти, люди похилого віку. У прокуратурі Грузії є документальні матеріали, в яких підтверджуються численні факти вбивства людей, пограбувань та зґвалтувань у зоні, контрольованій миротворчими силами. Існує також безліч фактів вимагання грошей та перевищування службових повноважень військовослужбовцями російських миротворчих сил. Крім того, вони часто самовільно встановлюють пости за межами зони їхніх повноважень, виконують функції дорожньої поліції. Під приводом пошуку зброї зупиняють автобуси, автомашини, брутально обшукують їх, ображають та принижують пасажирів. Багато російських військових дістають наркотичні речовини в Местійському районі з метою їх подальшої реалізації, а також для власного вжитку. Останнім часом привертає увагу зв’язок представників російських миротворчих сил із кримінальними угрупованнями та їхня спільна діяльність. Та все-таки головною причиною негативної оцінки їхнього перебування в зоні конфлікту в першу чергу є неспроможність, а швидше небажання гарантувати безпеку мирного населення. А от коли абхазькі сепаратисти намірюються провести каральні операції в Гальському районі, російські солдати не тільки не створюють їм ніякого бар’єру, а й надають їм усіляку допомогу.

Фатальною помилкою дипломатії Грузії варто вважати надання статусу «миротворчих сил» регулярним частинам російських військ. Все одно, що надали б 1943 року мандат миротворчих сил військам німецького вермахту в районі Курської дуги. Росія, нарешті, досягла своєї головної мети: своїми військовими силами вздовж річки Інгурі встановила кордон між Абхазією та рештою Грузії. Нарешті здійснилася вікова мрія всіх правителів Росії - Абхазію було відірвано від Грузії, причому так, що окуповану територію цілковито очистили від грузинського населення. Фактично кордон між Росією та Грузією було прокладено по Інгурі.

Навіть в Абхазії певні верстви населення почали обурюватися відверто колоніальною, нахабною політикою Росії. Почали згадувати безбідне, спокійне життя «під п’ятою» Грузії. Але росіян легко запросити - важко вигнати. Нарешті дійшло!