РОЗДІЛ 7

РОЗДІЛ 7

Така війна - не зовсім чесна гра.

Грузини нас вважають за героїв,

А вдома шиють справу мусора.

Бунчужний Папай

У Тбілісі нас розмістили в шпиталі Святого Георгія. Незважаючи на великий брак медикаментів та обладнання, адміністрація робила все можливе, щоб поліпшити наше перебування. Над нами одразу взяло шефство «Об’єднання українок Грузії», яке тоді очолювала Леся Гонгадзе, мати відомого українського журналіста. Одразу, в перший же день, до мене прийшли журналісти республіканського телерадіо. Розмова велася про підписання договору між Грузією та Росією про припинення вогню та виведення важкого озброєння й техніки з зони конфлікту. Я дотримувався думки, що історія Росії - це історія оманливих договорів і невиконаних домовленостей. «Мир на Кавказі настане тоді, коли буде встановлено сухопутний кордон між Грузією й Україною в районі Новоросійська», - заявивши це, я завоював неабияку прихильність всього грузинського населення, яке на той час дивилося телевізор.

На другий день мене покликали вниз, у фойє. Приїхали двоє голів сільрад із Кахетії. Вони хотіли взяти до себе на оздоровлення поранених українських вояків. Оскільки обидва хотіли нашого приїзду, виникла суперечка. «Поїхали до мене, в мене такий виноград, вино, барани - ммм, пальчики оближеш!» «Не слухайте його, які в нього барани, коти облізлі!» «Це мої барани - коти? Та я тебе!» Ситуація почала виходити з-під контролю. Довелося заспокоїти наших кахетинців і пояснити, що за всього нашого бажання приїхати до них зможемо тільки після перемоги.

Медичний персонал ставився до нас напрочуд уважно. Щоправда, мене насторожувало занадто «оптимістичне» ставлення до моєї простреленої руки місцевого хірурга. Його заява мене вкрай насторожила. «Слухай, операція дуже складна. Невідомо, що взагалі з цього вийде. А нам вчора завезли класні німецькі протези».

«Е ні», - думаю. Так справа не піде, краще погана, але своя рука, ніж класний протез. До того ж із Києва повідомили - досягнуто домовленості, що нас лікуватимуть у київському військовому шпиталі. До розвалу СССР київський та ташкентський військові шпиталі вважалися найкращими. Отже, вирішили всіх поранених відправити додому.

У дорогу нас спорядили за першим розрядом: ковбаска, пляшка коньяку, а мене ще й, із огляду на жахливий стан моєї рани, антибіотиками й одноразовими шприцами забезпечили.

До летовища прибули пізно ввечері. Нас завантажили в літак і тільки тоді згадали, що він робить посадку на дозаправлення в Ставрополі. До Києва пального не вистачало. Можна тільки уявити, яку «теплу» зустріч нам готували. Не було жодних сумнівів - інформація в ставропольський ФСБ вже пішла.

Ми вже приготувалися ночувати в аеропорту, коли за годину до літака підігнали цистерну з авіапальним. Залишалось тільки дивуватись тій оперативності, з якою нашим грузинським друзям серед ночі, під час військового стану, вдалося її так швидко розшукати. Проблему ж із пасажирами, що летіли до Ставрополя, вирішили ще простіше. До салону зайшли грузинські прикордонники й заявили - посадки в Ставрополі не буде, поранених українців веземо прямо в Київ. Кого це не влаштовує - виходьте. І вже звертаючись до нас: «Мегобарі (друзі), дуже просимо - гранати окремо, запали окремо. Це все ж таки літак!»

Переконати їх, що жодної зброї, а тим паче вибухівки ми не веземо, нам так і не вдалось. Я здогадувався, як нас труситимуть у Києві. Тому, враховуючи українську національну рису - хазяйновитість (селянинові будь-яке залізяччя в господарстві знадобиться), мій заступник чотири рази робив ретельний обшук відправлених в Україну стрільців. Що найцікавіше, після кожного обшуку він знову й знову знаходив військові «сувеніри». Останній обшук провели біля трапу літака. Здавалося, все чисто. Та на другий день, після прибуття в Київ, я прочитав у газеті - «Після прибуття літака Тбілісі - Київ, з українськими добровольцями на борту, в смітнику прибиральниця знайшла гранату «Ф-1». У когось в останній момент не витримали нерви - скинув. Я здогадуюся, хто.

У Київ прилетіли вже пізньої ночі. На митниці нас зустріли на диво привітно. Офіцер-прикордонник, з огляду на мою забинтовану руку, навіть заповнив за мене декларацію. З митниками вийшло трохи складніше. На запитання до мене, хто я, відповів - «майстер чаєзбиральних комбайнів». Митник (хитро): «А що з рукою?» Відповідаю: «Упав з комбайна та просто на граблі, зламав руку».

Митник, звертаючись до Рути та Явора (той на ношах, із загіпсованою ногою): «Ви з ним?» «Ні, ні ми археологи».»А де копали?» Рута, замислено загинаючи пальці: «У Сухумі копав, у Мтісубані копав, але найбільше довелося копати в Шромах…» У цей час Явір, піднявшись на ношах, єхидно доповнює: «От там я й упав у яму, що він викопав, та зламав собі ногу».

Я, не дочекавшись кінця розмови, пішов до виходу з зали. Мене наздогнав поручник Байда: «Пане Устим, а вам не здається, що всі ці наші вбиті й поранені - даремні жертви, не наша війна? Мине десять, двадцять років, пам’ятатимуть тільки своїх ворогів - Московію, а про нас забудуть».

- Пане Байда, пам’ять буває різна. Після того, як Гулівер перехворів на дизентерію, пам’ять про нього назавжди залишилась у серцях ліліпутів. Так і про московітів. Судять та пам’ятають за вчинками. Особисто я думаю, що років через сто десь у забутому Богом гірському селі вчитель історії розповідатиме своїм учням: «Багато років тому була кривава війна за незалежність нашої батьківщини Грузії. Було в нас багато ворогів, ми всіх їх пам’ятаємо, але ми ніколи не забудемо й наших братів українців, які єдині зі зброєю в руках прийшли до нас на допомогу». Кров ніколи не проливається дарма. Пам’ятаєш слова пісні: «…міцна та сильна від Сяну по Кавказ»? Так от наші, діди почали з Сяну й програли, - на жаль. Ми почали з Кавказу. Що буде далі - побачимо.

На вулиці нас чекав військовий медичний автобус, щоб відвести до шпиталю. Була вже ніч, тому я, єдиний серед них киянин, попросив відвезти мене додому. Переночую, а вранці своїм ходом доберусь.

Хлопці ночували в шпиталі. На ранок ми всі зустрілись у прийомному покої. Чекали більше години. Відчувалось, щось іде не так. Нарешті зайшов генерал-майор, начальник госпіталю: «Вибачте, хлопці, але з вашою госпіталізацією нічого не вийде. Вчора ввечері до мене зайшли двоє в цивільному, показали посвідчення, здогадайтесь якого відомства, та заявили, що й не такі, як я, вилітали з армії без пенсії, тож мушу закінчувати цю комедію, бо київський військовий шпиталь не є місцем для лікування недобитих бандерівців. Отож вибачайте, але нічого зробити не зможу».

Я попросив - хай хоч перев’язку зроблять, бо рана на руці вже набрала якогось зеленого підозрілого кольору. «Зверніться до будь-якої аптеки, гадаю, вам не відмовлять, а я нічого зробити не можу, зрозумійте, - в мене сім’я, діти».

Ну що ж, хоч почервонів, і то добре. Хоча справді, зробити він нічого не міг. Командний склад СБУ, всі ці полковники й генерали, заробляли свої погони ще в КГБ, в боротьбі з славнозвісним українським буржуазним націоналізмом. Ті ж, що прийшли в «контору» за незалежної України, мусять танцювати під дудочку керівництва або ж повилітають з роботи.

З цього часу почалися мої поневіряння з пораненою рукою. Куди тільки мене не возили: Львів, Городок, Івано-Франківськ, Коломия. І скрізь одна відповідь - операція дуже складна. Треба зібрати докупи двадцять два уламки, а це дуже складно.

Інколи охоплював відчай: вийти живим із такого пекла й уже тут, удома, в Україні, втратити руку. І тільки через три місяці я знову опинився в Києві, в інституті травматології. Тамтешні фахівці, оглянувши мою руку, заявили - якщо хтось і зможе зібрати вашу руку, то це тільки професор Крижанівський, завідуючий кафедрою військово-польової хірургії Київського медичного інституту. Якщо відмовить і він, більше не візьметься ніхто.

І ось настав вирішальний для мене день. У палату забіг невеличкий, жвавий рудий галичанин: «Ну що, де наш Кармелюк? Багато москалів завалив?» Ну все, думаю, принаймні ідеологічних розходжень у нас не буде. Він оглянув руку, подивився рентгенівські знімки і каже: «Все, мийте, брийте, готуйте до операції». «А коли операція?» - запитав я. «Та думаю, за годину й почнемо».

Загадкова людська психологія - я три довгі місяці благав Бога, щоб прискорив процес розв’язання проблеми з моєю рукою, а тут запанікував. Почав щось сюсюкати про завтра, а може, краще навіть узагалі з понеділка… «Ніяких завтра - негайно на стіл».

Уловити момент, коли я почну відключатися під дією анестезії, я так і не зміг. Через чотири години все було закінчено. Мої кістки прикрутили до двох металевих штирів. Настрій псували лише страшні болі, коли відходила анестезія, та думка про те, що через півроку руку знов доведеться різати, щоб зняти штирі.

Через два тижні я виписався з лікарні. Наближалися вибори в Верховну Раду, з огляду на це урядові кола робили все, щоб будь-що зменшити шанси нашої партії пройти в Верховну Раду. Під час проведення спортивного вишколу було спровоковано арешт одинадцяти членів нашої організації. За ґратами опинився і я. Нас намагалися звинуватити в найманстві. Довести це практично дуже важко. Існує закріплене постановою ООН визначення - комбатант. Комбатантами можуть бути цивільні особи - партизани, ополченці, добровольці, бійці організованих опору та учасники національно-визвольного опору. Їхня участь у збройному конфлікті буде правомірною, якщо їхні дії відповідають чотирьом основним вимогам: мають особу, відповідальну за дії своїх підлеглих; мають відповідні та помітні здаля відзнаки - форму одягу; відкрито носять зброю; виконують норми та принципи права та застосовують їх у період збройного конфлікту. Ці вимоги закріплено в Женевських конвенціях 1949 року, й ми дотримувалися всіх їх. Але 1977 року було прийнято 1-й додатковий протокол до Женевських конвенцій, згідно з яким найманець позбавлявся прав комбатанта та військовополоненого (ст. 47). Фактично це давало право чинити суд та розправу над ким завгодно лиш на підставі звинувачення в найманстві. Цей протокол підписала тільки Україна та ще кілька африканських держав.

США, Великобританія, Росія, та більшість країн світу цей протокол не підписали, позаяк він істотно обмежує права людини. Український же уряд, намагаючись догодити Москві, пішов далі, вносячи зміни в український кримінальний кодекс. Стаття 63-1 про найманство: вербування, фінансування, матеріальне забезпечення, навчання найманців з метою використання в збройних конфліктах інших держав або у насильницьких діях, на повалення державної влади, або порушення територіальної цілісності, а так само використання найманців - караються позбавленням волі на строк від трьох до десяти років. Участь без дозволу відповідних органів державної влади у збройних конфліктах інших держав з метою отримання матеріальної винагороди або іншої особистої вигоди - карається позбавленням волі на строк від п’яти до дванадцяти років.

Запитань виникає багато. Чому судять українця, що воює в складі азербайджанської армії, але хвалять українця, що воює з афганськими повстанцями на кордоні з Таджикистаном? І один, і другий підписали контракт, мають статус комбатанта. Сотні громадян України проходять службу в лавах французького іноземного легіону, приїжджають у час відпустки додому, ходять на танці у формі легіонера, й ніхто їх не переслідує.

З одним таким легіонером у мене відбулася цікава розмова. До нас у штаб УНСО серед білого дня в повній уніформі французького іноземного легіону прийшов простий український хлопець, що з села Мотовилівка Київської області. Про що ми з ним говорили - неважливо. Справа в іншому: я, нещодавно відсидівши в Лук’янівському СІЗО начебто за найманство, здивовано запитав: «Тобою не цікавилась міліція? Все-таки ходиш відкрито в іноземній формі?»

- Цікавився, наш дільничний міліціонер. Підходив, розпитував, скільки нам платять у легіоні та як туди можна потрапити, на яких умовах. Я вам дивуюся, пане курінний, невже ви не зрозуміли: доки легіон не зачіпає інтересів Росії, нам, українцям, турбуватись немає про що.

Скринька відчиняється просто - намагання догодити північному сусіду. Якщо в Москві стрижуть нігті, то за давньою холопською звичкою в Києві відрубують пальці. Проте, якщо уважно вивчити існуючі норми, то стане ясно: довести в суді, що той чи той чоловік є найманцем, практично неможливо. Бо під ці статті потрапляє Хемінгуей, лорд Байрон, бійці інтернаціональних бригад в Іспанії.

Отже, всі відомі процеси в другій половині ХХ століття закінчувалися винесенням вироків по статтях за кримінальні злочини: незаконне перетинання кордону, угон літака тощо. Звинуватити нас у чомусь подібному було важкувато, тому слідство затягувалось, проте й не припинялося. Ті, хто хотів нас засадити будь-що, абсолютно не переймалися інтересами держави. Вони бачили в нас не цінний бойовий матеріал, а лише політичних конкурентів. Як відомо, з ворогом ще можна домовитись - з конкурентом ніколи.

Якщо уважно ознайомитися з командним складом армії США, то видно, що майже весь він має бойовий досвід, набутий у Кореї, В’єтнамі, Перській затоці. Прямі нащадки Британської корони проходять обов’язкову службу в армії, згідно з ізраїльськими законами людина, що не служила в армії або не проходила резервну військову підготовку, не може посідати державні посади. Росія ж нездарно розтринькала та обплювала свій золотий фонд афганських ветеранів, за що заплатила, та й нині продовжує платити кров’ю.

Часи позиційних баталій часів Першої та Другої світових війн відходять у минуле. Більшість сучасних конфліктів відбуваються за відсутності суцільної лінії фронту, зіткнення ідуть малими маневровими групами (до куреня) в населених пунктах, важкодоступній місцевості. Позаяк українська армія не має такого досвіду, то без кістяка комбатантів УНСО, що мають за плечима бойовий досвід Придністров’я, Кавказу та Закавказзя, Україна буде приречена на поразку. Заспокоювати себе, що конфлікти обминули Україну, не варто, хочеш жити в мирі - готуйся до війни.

Тим часом у Коломиї мене вибрали кандидатом у народні депутати України. За тодішнім законодавством мене було звільнено з-під варти на час проведення виборчої кампанії. На проведення агітаційної роботи організація виділила мені аж 50 північноамериканських доларів. По закінченні виборчої компанії я повинен був або потрапити в парламент, або назад у буцегарню. Тож довелося постаратись. На диво, незважаючи на мізерні кошти я набрав 28% та був другим. Це, звичайно, була перемога, але в парламент я не пройшов. Мій конкурент Павло використовував потенціал громадської організації «Просвіта». По гуцульських селах розвозили вантажівки з бельгійським маргарином, рисом, гречкою. «Якщо пан Павло ще не в парламенті, а вже нас так обдаровує, то що ж буде, коли ми за нього проголосуємо?» Проголосували - гречки більше ніхто не привіз. Та й пан Павло чомусь на наступних виборах балотувався в іншій області та в іншому районі.

Все-таки 1994 року патріотичний дух серед місцевого населення був досить високий. Коли заступникові прокурора Коломиї з Києва надійшов наказ заарештувати Бобровича та етапувати на Київ, то відповідь була така: приїжджайте і зробіть це самі, а я подивлюсь, як у вас це вийде. Я тут постійно живу, і кожен знає, де моя мама корову пасе і в який дитячий садок моя дочка ходить.

На жаль, це мене не рятувало, довелося піти «в біга».

Два місяці силові структури намагалися мене вистежити, вважаючи, що я буду прориватись у Грузію або в Придністров’я. Увесь цей час я провів у наших добрих друзів у Білорусі. Та час минав, мені треба було лягати в лікарню знімати мої металеві штирі, викручувати з кісток шурупи. Зняти їх фахово могли тільки там, де й ставили. Отже, доля та обставини привели мене знов у Київ. Я знав, у лікарні мені нічого не загрожувало б, треба було тільки туди добратись. Але, як кажуть, якщо ти дурень, то це надовго. Перед тим, як лягти в лікарню, я вирішив зайти в штаб УНСО взяти партійних газеток, щоб було що почитати, лежачи в палаті. Ніколи не переоцінював свою персону, тож і гадки не мав, що протягом двох місяців за входом у штаб УНСО велося безперервне спостереження з метою виявлення та затримання моєї особи. За це ж хлопцям з «наружки», як мінімум двом офіцерам, треба було платити зарплату, та вчасно, не затримуючи, як шахтарям. Бо почали б сачкувати.

Коротше, на вулиці, точніше, на Майдані Незалежності, до мене підійшов міліціонер: ваші документи? А в мене повний набір разом із лікарняною книжкою.

Перевірив і відпустив. На Майдані брати побоялись - багато людей. Оце мені Бог давав останній шанс: таксі, тролейбус та тікай кудись подалі. Та мене понесло в метро, де біля турнікетів і взяли. Брали професійно, вчотирьох, із наручниками. Судячи з інтелекту та мови - співробітники Печерського РВВС Києва.

У машині відбулася цікава розмова:

- Ты же киевлянин, не западэнец, бендэровец. Далась тебе эта Украина?

- Київ - столиця України, тож я українець подвійно, до почесного звання бандерівець ще не дотягую, але старатимусь. І взагалі, ти чого ж втішаєшся? Якщо незалежна Україна загине, мине рік, може, два, і хтось із твоїх же підлеглих напише - такий-то такий-то за буржуазно-націоналістичного уряду служив в українській міліції. Візьмуть тебе в найближчий підвал та битимуть, доки не підпишеш, що ти онук Петлюри та незаконно народжений племінник японського імператора. Читай уважно історію.

У машині запала тиша, мабуть, офіцери-«інтелектуали» перетравлювали інформацію. З печерського райвідділу перевели мене до Лук’янівської в’язниці.

Взагалі сидіти залишалось уже недовго. Спочатку справу не прийняли в суді, відправили на дорозслідування. «Я не симпатизую українським націоналістам, але як професіонал не бачу приводу, за що їх судити», - сказав суддя. Потім почали надходити запити з Міністерства закордонних справ Грузії - чому громадяни України, що мають паспорти почесних громадян Грузії та нагороди з вищих військових орденів, в Україні сидять у в’язниці? Чи варто це розцінювати як недружній крок у відносинах між двома країнами? Чималу роль відіграли й акції протесту, організовані нашими друзями й однодумцями.

Лук’янівська в’язниця має свою давню історію. Перший корпус було збудовано ще за цариці Катерини Другої. Він так і називається - «Катеринівка». Восени 1922 року тут із чотири години посеред Києва йшла війна. У цьому корпусі сиділи заарештовані отамани Холодного Яру.

Ось як описує ці події Юрій Горліс-Горський у своїй книзі «Холодний Яр».

Було їх близько тридцяти. Говорили дозорці, що всі то були найголовніші бандити з Холодного яру. Не могли їх ніяк виловити, аж поки не вдалося ГПУ піддурити їх. Підіслали їм агента, ніби зв’язкового від Петлюри й Тютюнника. Спритний «сексот» був інтелігентний, документи відповідні привіз. Призначили вони збірку ватажків з усієї околиці вночі, десь у хаті серед лісу. А з вечора ще до тієї хати прокралася група ударників-матросів із Києва й заховалася там. Щойно хтось зайде - зв’язали, рот заткнули. Були б, може, й більше ще пов’язали, та один, як кинулися до нього, вистрелив із револьвера. У лісі ж хтось дві бомби кинув - тривоги наробив. Тож ухопили пов’язаних і тихцем до Києва повезли.

Сиділи в двох камерах. На двір їх не випускали - двері відмикали лише, щоб їжу подати та «параші» забрати.

Одного разу дозорець відчинив двері й подав бак з окропом на чай до камери. Котрийсь прийняв бак і тут же вилив окріп на голову дозорця. Втягнули його до камери, придушили, забрали ключі та револьвер. Відімкнули другу камеру. На сходах скрутили другого дозорця. Вскочили в приміщення варти - захопили чотирнадцять рушниць, набої. Але начальник варти, доки його задушили, встиг вистрелити. Варта на подвір’ї розвернула кулемет на вхідні двері. Вискочила з другого будинку вартова сотня, оточила корпус. На двері спрямували ще один кулемет, тож отамани мусили повернути назад. Забарикадували сходи, самі - з рушницями до вікон.

Як вони уявляли собі ту втечу - годі зрозуміти! Посеред міста, в білий день, вартова сотня, казарми близько, чекісти, міліція… А от заризикували. Наспіло ще військо, а вони з вікон стріляють, кладуть одного за одним. Бережуть набої. По вікнах же б’ють із рушниць та кулеметів. В’язні ж підпалили сінники та топчани в своїх камерах. Певно, думали, що під дим та серед замішання вдасться декому прорватися до міста. Але прискочили на автах пожежники, брандспойти у вікна - залили вогонь.

Із чотири години «війна» серед Києва йшла. По одному переставали стріляти та ставали попід стіну. Закінчувалися набої, залишилось кілька штук. Почали прощатись.

- Прощай, Андрію…

- Прощай, друже! Куди хочеш?

- У чоло…

Вистрелив у чоло. Підходить другий.

- Прощай! Куди хочеш?

- У серце…

Вистрелив у серце. Отак вистріляли всі набої з рушниць та револьвера. Залишилося ще кілька людей, що не мали зброї.

Вони забрали від мертвих рушниці. Щойно чекісти й червоноармійці вдерлися на поверх, кинулись їм назустріч із кольбами. Порозбивали кільком голови, та ті, знаючи, що набоїв в’язні вже не мають, не стріляли, пов’язали таки живцем. Побили сильно та замкнули в льоху. Оповідав потім дозорець, що сам Ріхтер повідрубував їм голови сокирою від дров. А вночі вивезли всіх та закопали. Чи на лисій горі, чи на собачій стежці. Чи там, чи там - розстріляних ГПУ закопувало.

Досі нащадки не встановили пам’ятник цим героям.

Загалом в’язниця відіграла швидше позитивну, ніж негативну роль у згуртуванні нашої організації. Народжувалася якась субкультура УНСО, з’являвся свій фольклор, свій професійний сленг. У цей час народився марш УНСО, «Абхазький вальс» (марш закордонних частин УНСО). Останній було написано в Гальскому районі окупованої Абхазії, в селі Ган-Міхурі. Його наводжу тут повністю.

Десь на могилах розквітла калина,

Червоним цвітом вона розцвіла.

Там за морями моя Україна -

Рідна, кохана, квітуча земля.

Приспів

Чого наші могили забуті,

Чого квітів ніхто не несе?

І дівчата не плачуть у скруті,

І священик нас не пом’яне.

Мені сняться абхазькії ночі,

Бачу сірі мухурські дощі.

А прокинувшись знову, я хочу

В сині гори з стрільцями піти.

Приспів

Зустрічаю старих своїх друзів,

Та нема говорити про що.

Мої друзі лежать в синім лузі,

Їм земля покриває чоло.

Приспів

Що шукав тут? Цього я не знаю.

Ні грошей не нажив, ні майна.

Лиш зірки на ковнірах мя сяють -

То стрілецькая доля моя.

Приспів

Десь на могилах розквітла калина,

Червоним цвітом вона зацвіла.

Там за морями моя Україна -

Рідна, кохана, квітуча земля.

Звільнення пройшло теж оригінально. З камери мене привели в кабінет до слідчого. Там сидів ще якийсь тип у цивільному, від якого аж тхнуло КГБ.

- Якщо ви зараз напишете прохання про помилування, даю слово офіцера, прямо сьогодні ви будете звільнені.

Психологічно все було розраховано чітко. Мене привели з камери, де на вікні був так званий «баян» - ґрати, через які можна було тільки визначити, день на дворі чи ніч. А тут за вікном буяла весна, в скло стукала гілка квітучого каштана. На волю захотілось, аж серце защеміло.

Але ж, подумав, прохання про помилування - це вже є визнання вини. Бо за що милувати невинного? Тому відмовився. Ну що ж, сказав слідчий, витягаючи з шухляди якийсь папір, цього варто було сподіватися. Підпишіть постанову про ваше звільнення.

Я онімів - виявляється, це була остання спроба підвести під статтю. На другий день ми всі були на свободі. Проводжали нас шість офіцерів тюремної охорони, з яких лише один розмовляв українською мовою, адигеєць за національністю, що лише шість років жив в Україні.

Нас зустрічали друзі, одразу поїхали в ресторан, навіть не змивши тюремних «пахощів». Назавтра, прокинувшись удома, з важкою головою вирішив подзвонити сокамерникові Валерію Авраменко. Дізнатись, який у нього на свободі настрій.

Слухавку підняла його жінка. Вирішив пожартувати. «Ало, це квартира Авраменків? Говорить директор Лук’янівської в’язниці. Ваш чоловік, коли звільнявся, прихопив із собою ключі від камери. Це ж неподобство! Нехай негайно поверне. Не можемо камеру закрити, арештанти по коридору вештаються. Ще чого доброго хтось скаргу напише».

У слухавці почулися крики:

- Валерко! Ти що, дурний? Поверни негайно ключі! Ти хочеш, щоб знову посадили?

Слава Богу, Валерка гумор зрозумів і мститися мені не став.