Сотник Устим

Сотник Устим

- Обстріл посилювався, від вибухів тремтіло повітря. Над нашими становищами повисла хмара куряви та вогню, здалеку здавалося - ніщо живе вижити там не зможе. Витримати такий обстріл найважче психологічно. Страх смерті, помножений на неможливість завдати удар у відповідь. Страх - природна реакція людини на реальну небезпеку, пов’язану з загрозою смерті. Але виявлятися він може по-різному. Інколи під впливом страху можна врятувати людину, в іншому випадку - прискорити її загибель. Буває, страх паралізує людину. У свідомості виникають десятки варіантів дій, але жодний не здається правильним. У такий критичний момент багато що, коли не все, залежить від командира. Голосно й чітко віддати наказ, визначити дії стрільця, його місце в бою - й розгубленість минає. Підтвердити це можу з власного досвіду.

У проміжку між вибухами я почув якісь крики. Обернувся.

За невеличким бордюром, намагаючись втиснутися в асфальт, лежав, скоцюбившись, стрілець Андрій. Над ним, розмахуючи автоматом і копаючи його ногами, репетував ройовий Рута: «Вставай, падлюко, - застрелю!» Придивившись до Андрія, я зрозумів - всі погрози марні, настав цілковитий психологічний параліч. Він може тут на асфальті прийняти смерть, але з місця не зрушить. Шкода стало хлопця - криком та погрозами з цього його стану не вивести.

Я підійшов ближче. Зняв з плеча польову сумку - на той час у ній була тільки книжка «Діти Арбату», її я підібрав в одній з покинутих осель. Під час контратак я закладав її собі за пояс зі слабенькою надією, що вона захистить мій живіт від російської кулі.

- От добре, Андрію, що ти тут. Вже з півгодини як тебе шукаю. Тут у польовій сумці дуже важливі таємні папери. Будь-якою ціною їх треба доставити нашому сусідові майору Кілаурідзе. Навіть ціною власного життя. Нікому іншому я довірити це не можу.

Посіріле обличчя Андрія поступово набирало нормального, осмисленого вигляду. Його губи скривилися - я так і не зрозумів, хотів він засміятися чи заплакати - та, пересиливши себе, він схопив сумку й, петляючи поміж мінометними вибухами, побіг до Кілаурідзе. Майор був неабияк здивований, якого чорта під час бою я переслав йому книжку…

Під час наступних боїв Андрій хоробро воював, був поранений, але, що найважливіше, залишився живим.

Аж раптом дві мінометні батареї перенесли вогонь на позиції сусіднього Ахалцизького батальйону. Перший залп ударив перед окопами метрів за сім-вісім. Я все чітко бачив. Як правило, наступний залп лягає на 10 - 12 метрів далі. Тому досвідчені військові або залишаються на місці, або пересуваються кидком метрів на 20 уперед, щоб вийти із зони обстрілу. Ахалцизький батальйон було сформовано з 18 - 19-річних юнаків, яких не те що навчити - обмундирувати не встигли. Після першого ж залпу вони, як зграя переляканих горобчиків, піднялися з окопів і кинулися тікати. На схилі гори, праворуч від нас, їх накрив другий залп. Видовище було жахливе. Разом із уламками каміння в небо полетіли скривавлені клапті піджачків, кашкетиків. У такі моменти проклинаєш дядьків із великими зірками, що сидять у тилу і посилають на смерть дітей.

Шкода хлопців, але треба подумати й про своїх.