Ройовий Рута
Ройовий Рута
Дорога прострілювалася важкими кулеметами. Росіяни квапливо перетягували вогневі засоби з інших ділянок. З’явилися перші поранені. Поранили першого й другого номерів нашого кулемета. Їх відправили в тил. Серед союзників було кілька вбитих. Аби виправити становище, комбат наказав: «УНСО, вперед!»
У нас була можливість прорватись через обстрілювану ділянку дороги, але це призвело б до значних втрат. Після тривалої суперечки сотнику вдалося переконати союзників у доцільності нашого плану. Після того, як ми отримали свободу дій, загін лісом обминув Шрому.
Ми вийшли до урвища висотою метрів 200. Ані росіяни, ані грузини не могли собі уявити, що тут може спуститися непомітно більш-менш значний підрозділ, тим паче спустити боєприпаси й інше військове обладнання, тож якогось серйозного спостереження за цією ділянкою не велось. На мотузках спустилися вниз самі та спустили озброєння й боєприпаси. Було ще темно, тож зробити це було нелегко, але, на щастя, обійшлося без жертв. Внизу ми опинилися на відстані 40 - 50 метрів від російських окопів. Заборонено було палити й розмовляти.
У горах світанок настає зненацька, немов хтось крутить ручку реостата. О 5 годині 10 хвилин сонце визирнуло з-за гір і залило все навкруги своїм світлом. У той самий час пролунала команда: «Гранатами вогонь!» Даремно навіть намагатися змалювати картину майже одночасного вибуху 46 гранат Ф-1 (довідка: граната Ф-1 теоретично дає розлітання осколків до 200 метрів, практично - на відстані 50 - 60 метрів змітає все живе).
Це треба бачити. Повір на слово, читачу, видовище вражаюче. Ані до, ані після цього я нічого подібного в житті не бачив. Щоправда, сотник казав, що від американських бомбардувань у В’єтнамі в нього залишилися сильніші враження.
Ще не встигли впасти підняті вибухами пил та земля, як пролунала команда: «Вперед!» Майже не пригинаючись, із вигуком «Слава!» загін рвонув уперед. Автоматно-кулеметне стрекотання, вибухи ручних гранат, і над усім цим посилене луною в горах - «Слава! Слава! Слава!»
Росіяни розгубилися, почали тікати. Ми пройшлися містом, наче розпечена праска. Вриваючись до будинків, бачили покинуті на підлозі блазенські козацькі нагайки, намилені пензлики для гоління, а в одній із кімнат знайшли - свята святих для москаля - недопиту пляшку горілки. Свідчення панічної втечі.
Діставшись центру міста, ми з сотником піднялись на горище триповерхової школи.
Звідти було видно дорогу на Новий Афон, по якій панічно відкочувались росіяни. Дорога була забита піхотою, легковиками та вантажівками, серед яких виділявся червоний «Ікарус». Якби в цей час ударила грузинська артилерія, розгром був би повний. Але вразило мене не те, що мовчали грузинські гармати, а кількість відступаючих, - їх було не менше 600 чоловік. Згодом, уже в шпиталі в Тбілісі, сотник зізнався:
- Якби я знав чисельність гарнізону Шроми, то навряд чи наважився б атакувати місто з півсотнею стрільців.
Отже, й погана розвідка інколи приносить користь.
Побачивши, що їх ніхто не переслідує, росіяни переформувалися, відправивши найдеморалізованіші частини в тил, і з отриманим на допомогу батальйоном ДШБ перейшли в контрнаступ. Діяли вони нерішуче, обережно промацуючи нашу оборону вогнем. Швидше це нагадувало розвідку боєм. Взагалі, під час усіх наших кавказьких кампаній росіяни ніколи не мали чіткої інформації про кількісний та якісний стан підрозділів УНСО. Відчувалася злагоджена робота служби безпеки УНСО та грузинської контррозвідки, й це за того, що наше рідне СБУ здавало нас ФСБ по повній програмі.
У нас катастрофічно не вистачало людей для оборони всього міста, тим паче в росіян була перевага в тому, що вони шість місяців просиділи в цьому місті, добре знали околиці, кожний кущик, хвіртку, провулок. Окремі групи автоматників почали просочуватись до нас у тил. За цих обставин сотник прийняв рішення створити на панівних висотах вогневі точки, які перехресним вогнем накривали б вулиці між ними. До речі, в пригоді стала вантажівка з мішками солі, яку покинули росіяни, відступаючи. За допомогою цих мішків будинки на пагорбах, зайнятих нами, швидко перетворилися на доти.
Потрапивши під перехресний вогонь наших стрільців, росіяни відступили й того дня нас більше не турбували. Всю ніч на позиціях кипіла робота. Все, що можна було замінувати, замінували, сарайчики перетворилися на маленькі фортеці, а між ними у важкому скелястому грунті було видовбано глибокі шляхи сполучення.
Вранці на другому кінці села з’явився російський танк. Ховаючись за хатами, він повів прицільний обстріл наших становищ, також підтягнули батарею ротних мінометів, і під їхнім прикриттям москалі почали наступ. Атаки йшли одна за одною, як хвилі прибою, й так само розбиваючись об нашу оборону, відкочувалися назад.
У мене була можливість ще раз пересвідчитись у тому, що в росіян немає ні краплі жалю навіть до своїх власних солдатів. Капловухих кацапчат їхні ж командири гнали просто на наші кулемети вмирати за родіну, хоч я переконаний, що більшість із цих хлопчиків навіть не знайшли б на карті, де та Абхазія. Тож нам і поготів розраховувати на дотримання ними женевських конвенцій не випадало. Тим паче, вони нам постійно кричали: «Хохлы, в плен не сдавайтесь, мы с вас с живых шкуру драть будем!» Нам нічого не залишалось, як повірити й не здаватись.
Негативні наслідки негуманного ставлення до військовополонених відчули на собі німці ще під час Другої світової війни. Нелюдські умови утримання солдатів і офіцерів Червоної армії спричинили істотне зростання її боєздатності. З огляду на негативний досвід вермахту курінний Устим ще 11 липня 1993 року довів до всіх стрільців та старшин ГСП УНСО наказ:
«Суворо забороняється проводити будь-які насильницькі дії проти солдат та офіцерів противника в разі припинення опору та здавання ними зброї».
Наведу лише один випадок. Під час одного з боїв у нашому тилу залишилася водокачка, в якій, судячи з вогню, було п’ять-шість автоматників. Звичайно, їх можна було б спробувати знищити вогнем з гранатометів. Але хто дасть гарантію, що один-два солдати не залишаться боєздатними й не завдадуть нам втрат. Кожний український стрілець був дорожчий курінному за всі грузинські, вірменські й азербайджанські гори разом узяті. Тож він вирішив залагодити справу миром. Через мегафон звернувся до оточених: «Хлопці, здавайтесь - ми українці!» З водокачки долинуло: «А чим доведеш?»
Було б верхом дурості висовуватися з укриття, ризикуючи потрапити під кулеметну чергу якого-небудь психопата. Довелося підняти над бруствером на багнеті мазепинку. З водокачки почулось: «Вань, а Вань, точно хохли. Давай здаваться, еті хоть морду біть не будуть». Обійшлося без крові.
У розпал чергової атаки до головного командного пункту ввалився ройовий Гонта. Збиваючи з себе пил, він нервово доповідав:
- Кулемети від безперервного вогню розігрілися. Рукою до люфи не доторкнутися. А москалі все пруть і пруть. Що робити?
Потягнувшись до хрусту в суглобах, сотник відповів:
- А ви поставте біля кулеметів цеберки з водою, мочіть в них ганчірки й охолоджуйте стволи. Ми ж не можемо обманути надії руськіх рєбят погібнуть за родіну.