РОЗДІЛ 1
РОЗДІЛ 1
Не поспішай засуджувати, або іронізувати над воїнами-добровольцями, пожалій себе: тобі ніколи не відчути їхніх емоцій.
У травні 1993 року з партією «Громадський Конгрес Грузії» було досягнуто домовленості про спрямування в Поті групи радників для формування батальйону морської піхоти. На той час військові формування мала кожна партія, що себе поважала. «Мхедріоні» роззброювали в горах відділки міліції. Кетовані, простомовно «Кетуші», формував Національну гвардію.
До Тбілісі вилітали кружним шляхом, через Баку. Політична ситуація була дуже складна. На Кавказі східна хитрість намагалась обіграти московсько-візантійську підступність. У цій справі головне було - не опинитися в ролі зернятка поміж двома жорнами. Союзники світили перед москалями свої неофіційні переговори з нами, намагаючись використати цей фактор для тиску на Москву.
Завдання було поставити всі крапки над «і» в переговорах із союзниками та провести глибоку розвідку на напрямках майбутніх дій наших підрозділів. Тому склад групи було обмежено. Разом зі мною летіло дев’ять чоловік, майже всі зі старої «вовчої зграї». Був намір - сформувати в складі батальйону групу бойових плавців. Грузинським ВМС, що складалися з озброєних ДШК і «зушками» сейнерів та різних дрібних суденець, не було чого протиставити кораблям Чорноморського флоту, можливо, крім кількох гармат берегової оборони, гаубиць Д-30 і зенітних гармат калібру 85 - 100 мм. Якщо не вистачає сили знищити кораблі у відкритому бою, треба спробувати знищити їх на якірних стоянках. Проти портових споруд та місць бункерування планувалося застосувати малі штурмові загони. Оскільки мій досвід підводних заглиблень обмежувався аквалангом, довелося збирати відомості про інструкторів підводного плавання, які мають досвід користування кисневими приладами замкнутого циклу.
Невдовзі знайшли кандидата - такого собі «Обуха». У минулому бойовий плавець-надстроковик, він надто довго вештався серед туристичних, спортивних і кіношно-декораторських тусовок, обмежуючи коло своїх занять інструктажем, рятуванням потопаючих і культуризмом. Загалом людина рухалася до того, щоб стати «толкієністом», «військовим реконструктором» чи ще чимось подібним до цієї цілком безневинної публіки, якби 1992 року не вступила до лав УНСО. Коли підвернулася війна, Обух вирішив забути про свою сивину. На цей час його син Цвях, якому щойно виповнилося 18 років, уже встиг на свій страх і ризик взяти участь у Нагорно-Карабаському конфлікті на боці Азербайджану. Що найцікавіше, батько з сином між собою спілкувалися російською мовою. Син взагалі почав вивчати українську з військових команд. Щоправда, опанував її досить швидко, на відміну від більшості наших можновладців. Мабуть, метод вивчання державної мови ефективніший під мінометним обстрілом.
З першою партією унсовців батька з сином було відправлено до Абхазії, де почалося формування української сотні (аналог совітської роти) «Арго». Спочатку я думав обмежити коло їхніх обов’язків такими прозаїчними речами, як придбання водолазного спорядження й підготовка особового складу. Обух довго жив у Абхазії й міг навіть спілкуватися не тільки грузинською мовою, а й місцевим тубільним наріччям. Але не так склалося, як гадалося. Мій «інструктор» твердо вирішив наслідувати ідеал «білого найманця», подібного до «Конго-Мюллера» або Боба Денара та інших безіменних авантюристів часів кризи в Біафрі й Катані. Цій людині не можна було відмовити в своєрідній цілеспрямованості. Готуючись до подорожі, він наростив цілком пристойні м’язи найнеефективнішим способом гімнастики - ізометричним. Гірше йшли справи з підводними диверсіями.
З’ясувалося, що чималий запас технічних засобів батумського дельфінарія з невідомих мені причин був недосяжним. Грузини, по простоті душевній, гадали обійтися цілком непридатними для військових цілей «пузирковими» аквалангами. Їхні комісіонери з готовністю запропонували закупити їх у Туреччині. Обух замріяно пускав слину в передчутті появи довгоочікуваних іграшок: скутерів, гідрокостюмів, гарпунних рушниць і ножів. Я наполіг на придбанні спорядження в Києві. На колишній учбовій базі ДТСААФ знайшлася якась кількість кисневих приладів та іншого легководолазного спорядження. Не існувало проблем і з вибором цілей. Російський Чорноморський флот постійно піддавав обстрілу грузинське узбережжя, ефективно підтримуючи сухопутні сили сепаратистів. Як я вже казав, протидіяти цьому грузинам не було чим. Але як кажуть - коли неможливо поламати бронепотяг, треба знайти гвинтик, викрутивши який, можна потяг зупинити. Уздовж сочинського узбережжя на будь-якій з якірних стоянок атаку можна було здійснити цілком безкарно. Тут не можна не згадати античний принцип простоти задуму й виконання. Атакувавши якнайлегшу ціль у російських територіальних водах, ми досягали достатнього пропагандистського ефекту. Приклад? Історія з «Авразією», що сталася пізніше.
Самі технічні проблеми було зведено до мінімуму. Забортне розміщення контейнерів зі спорядженням давало змогу уникнути викриття навіть за здійснення митного та прикордонного огляду. Хоч як, а майже десять років я, як і весь, власне, склад торговельного флоту СРСР, промишляв контрабандою і, без зайвої скромності, досяг на цьому ґрунті певних успіхів. До речі, саме в торговельному флоті я вперше засумнівався в ідентичності двох «братніх» слов’янських народів. Працював я тоді електромеханіком на торговельному судні. Стояли ми в Анталії, спека була під 40 градусів за Цельсієм, крім того, там був турецький курорт для мільйонерів. Враховуючи це, на березі нам, «полпредам» СРСР, з огляду на нашу злиденну заробітну плату, не було чого робити. Та пройшла чутка, що в порту можна купити питний спирт по 4 турецькі ліри за півлітра. Екіпаж скинувся. Я ніколи не уникав нагоди зійти на берег, ознайомитися з досі незнаною землею, звичаями місцевого населення, тож одразу зголосився піти старшим групи. Зі мною пішли електрик Бабіченко з Одеси та матрос Сашко Лісіцин з Архангельської області. На березі скупилися, повешталися містом, а повертаючись назад, побачили крамничку, в якій турок продавав дуже схожі пляшки по 6 лір, але вже літрові. Вигода була безсумнівна. Останню крапку поставив напис на етикетці - Alcohol 67%. Задля остаточної перевірки я запитав у турка - drink можна? Відповідь була - yes. Задоволені таким маленьким ґешефтом, поспішили на пароплав. Роздали замовлені півлітрівки, а дві літрові пляшки забрали собі. Взагалі на флоті існує таке поняття - «если хочешь жить в уюте, пей всегда в чужой каюте» (це російською), та позаяк моя каюта була найбільша, мусили всі втрьох зібратись у мене.
Нічого немає приємнішого за прелюдію до пиятики. Один ріже помідори, другий побіг на камбуз по котлетки, третій накриває на стіл. І все це овіяно романтикою конспірації (на совітських суднах офіційно було заборонено вживати алкогольні напої. Але пили всі, а карали тих, хто попадався).
Неприємності почалися пізніше. Налили по першій, як заведено на флоті, трохи більше за половину гранчака. Враження було, наче хильнули ацетону. Насилу видихнувши повітря, кажу:
- Хлопці, щось ми п’ємо не те.
Лісіцин (мовою оригіналу):
- Чаво там не то? Па башке-то шибануло? Значит, то.
Я прислухався до «башки» - начебто шибануло, навіть більше того.
Налили по другій - повертається, насилу заштовхав назад помідором. Вирішили перевірити старим дідівським методом. Намочили в трунок цибулину: якщо почорніє - не те. Не почорніла. Налили по третій. Тут мене зовсім дістало, здалося, що ліве око випадає. Вирішив, незважаючи на ображений вереск Лісіцина, перевірити прискіпливіше. Заховав недопиту пляшку під полу бушлата, вийшов на палубу. Там працювали вантажники-турки. Підійшов до старшого, він трохи розмовляв російською. Показую пляшку - дрінк можна? Чую у відповідь - турецький чоловік дрінк і мертвий. Побачивши мою відвислу шелепу, заспокійливо поплескав мене по плечу - а «рашин» нічого.
Повернувшись до каюти, я повідомив цю приголомшливу інформацію. Бабіченко зблід, реакція Лісіцина була неадекватна - а я чаво табе талдичу, зануда ти такая, давай наливай. Е ні, кажу, ти-то «рашин», а в нас, українців, стільки крові з турками перемішано, що завтра зранку зможу тільки пару разів ногами смикнути. Сашко Лісіцин розказав нам з Бабіченком, що він думає про нас та наших родичів до сьомого коліна, забрав другу повну пляшку та попхався, трохи похитуючись, до своєї каюти.
Пробудження було жахливе. Здавалося, що ми з Бабіченком вип’ємо увесь запас прісної води на пароплаві, колір очей нагадував скаженого кролика. Вирішив нарешті з’ясувати, що ж ми вживали. Мерщій до третього штурмана, він трохи володів англійською. Показую пляшку, запитую - Віктор, що це таке? Він підозріло запитує - а де ти взяв? Та, кажу, на палубі підібрав. Мабуть, вантажники випили. Ні, каже, це не п’ють. Тут мені взагалі мало зле не стало. То що ж це, мало не переходячи на крик, запитую. Так отут на етикетці написано - рідина для чищення та протирання раковин, унітазів та іншого сантехнічного обладнання. «А чого ж написано: алкоголь 67%?» - мало не плачу. «Так воно і є, 67% спирту, а все інше гліцерин та різні хімікати».
Промучилися ми з Бабіченком три дні, але твердо усвідомили - то є хибна думка, що всі слов’яни в СРСР є «рашин». Бабіченко в своїх роздумах пішов ще далі. Він взагалі засумнівався, а чи взагалі рашин - слов’яни?
Та повернімося, зрештою, до наших підводних диверсантів. Судновий корпус легко руйнується знизу, поблизу бокового кіля, концентрованим зарядом ТНТ масою 5 кг. Застосування двох зарядів з обох бортів в умовах підводного середовища значно підсилює ефект. Вода, як відомо, не стискується, і частина вибухової хвилі, відбиваючись від дна, посилює дію вибуху. За тодішнього безладдя в судноплавстві, викликаного втратою монополії пароплавств, не вимагалось якихось особливих зусиль, щоб придбати потрібні для прикриття фрахтові документи для каботажного рейсу. Резервним варіантом залишалося рибальство.
На жаль, наступні події війни поставили хрест на наших військово-морських планах. Наш підрозділ було терміново переорієнтовано на гірничо-стрілецький та перекинуто на сухопутний театр військових дій. Через те, що в горах суцільної лінії фронту немає, в тили як однієї, так і другої сторони постійно просочувалися невеличкі диверсійно-розвідувальні підрозділи. Наше головне завдання полягало в їх виявленні та знищенні. По суті це була партизансько-антипартизанська війна в горах.
Бойові дії тут мають свою особливу специфіку. Не останню роль в цьому відіграє зручне, легке обмундирування та взуття. З взуттям нам повезло. Ми отримали черевики, по-місцевому пехсацмелі, натовського зразку, на грубій підошві, що надійно захищали нас від сумної долі віщого Олега. Правильно дібрати взуття - дуже важлива справа. Щоб підвищити довговічність черевиків, їх треба просочити водостійким мастилом, а за відсутності такого - будь-яким несолоним жиром. Для цього черевики трохи підігрівають над плитою та намащують на них тонкий шар жиру. І це треба повторити кілька разів. Головне не перегріти пехсацмелі, щоб не допустити потріскування шкіри. Просочування можна вважати закінченим, коли за сильного стискання черевика зі шкіри починає трохи проступати жир.
Під час добирання взуття чимало нервів нашому каптьорові вимотав усе той-таки Обух. Підходить до мене:
- Пане курінний, комірник-грузин відмовляється поміняти мені черевики.
Ну, думаю, що ж, справа серйозна, взуття треба підігнати «на п’ять». Ідемо разом із ним до каптьора.
- Чому не дозволяєте поміняти взуття?
Той відповідає:
- Батоно командир, він мене вже дістав, уп’яте приходить.
Беру в Обуха його пехсацмелі, захожу до складу та з ними ж виходжу.
- Ось знайшов найкращі, каптьор у ногах валявся, плакав, не хотів давати, казав, такі останні, для себе залишив.
Обух міряє взувачку, щасливо всміхається й, уже йдучи в казарму, каже: «Ну от, це ж зовсім інша річ».
Різниця в підготовці піхотних та гірничо-стрілецьких частин дуже істотна. Свого часу цього не зрозуміли росіяни. Пхали в гору мотострілецькі частини, МВС та внутрішні війська. У результаті регулярні частини зазнали величезних невиправданих втрат від повстанців, учорашніх козопасів. І це за цілковитої переваги у важкому озброєнні, авіації, тиловому та медичному забезпеченні. У зв’язку з цим хочу трохи зупинитися на описі специфіки бойових дій у горах.
Першою неприємністю є акустично посилений гуркіт артилерійсько-мінометного вогню. На рівнині між вибухами ще можна розмовляти, в горах це майже неможливо - гуркіт, багаторазове відлуння. Розлітання уламків гірських порід посилює ефект від осколків мін і снарядів. На відміну від рівнини, скелі не амортизують вибухи, проте створюють умови для стрільби рикошетом, нагадуючи дію снарядів із загальмованим пристроєм вибуху. Тим, хто потрапив під артилерійсько-мінометний обстріл на гірський дорозі, нема де сховатись. (Як приклад - другий наступ УНСО на Шрому 1993 року).
Діяти часом доводиться маленькими групами, командири яких повинні вміти самостійно приймати рішення за постійної зміни умов, не забуваючи про відсутність тилового прикриття. Відстань у 500 метрів на мапі може забрати три години часу. Стрілець годинами не відчуває лікоть товариша, що, безперечно, викликає певне психологічне напруження. Потрібна повна довіра до своїх командирів - мене не забудуть, не покинуть, не залишать напризволяще. Кожний стрілець повинен вміти фахово користуватися компасом і мапою, орієнтуватись у лісі, надавати першу медичну допомогу як собі, так і своїм побратимам, володіти всіма видами зброї свого підрозділу. У цих умовах величезне значення має маскування як позицій підрозділу, так і індивідуальне. Лопатка в горах, за своїм прямим призначенням мало придатна, частіше використовується замість сокирки. Укриття краще видовбувати на схилах, на кшталт ластів’ячих гнізд. Під час обстрілу підрозділів супротивника, розміщених на гребенях гір, треба враховувати - снаряди летять з недолітом чи з перелітом, що значно знижує ефективність стрільби.
Стрільці гірничо-стрілецького підрозділу УНСО пройшли серйозну підготовку. Вони вміли діяти в умовах, коли недоцільно використовувати важку техніку, першими захоплювати дефіле - вузькі проходи в горах, в лісі, в болотах. Вони повинні були вміти захоплювати мости й загати, займати броди та дороги. Діяти автономно в глибокому тилу ворога, влаштовувати засідки, вести бої в містах, обороняти села, цвинтарі, окремі будівлі, будь-які природні перешкоди, яри, вали, висоти. Завдавати удари по тилових комунікаціях супротивника. Усі ці завдання стрільці ГСП УНСО відробляли десятки разів ще у вишкільних таборах в Україні. У Грузії ми пройшли короткострокові навчальні курси в інструкторів, зелених беретів США, але корисного з цього можна було взяти відсотків десять, не більше. Партизанська війна на знищення взагалі не для американців. Наприклад, за евакуації гвинтокрилами вони рекомендують під прикриттям темряви швидко бігти до них, прикриваючись кулеметним вогнем. Найдурніше, що можна вигадати - це бігти по гірському лісу, тим паче вночі. Яким би ти не був підготовленим, нічого не варто потрапити ногою в яму й зламати її до чортової матері, налетіти мордою на сук (добре якщо щокою, а не оком або шийними артеріями) або гепнутись у кількасотметрове провалля. Взагалі, найрозумніше для переслідуваного в таких умовах - тихенько зачаїтись. Нехай погоня, шаленіючи від азарту, ломиться, сама не знаючи куди, в гарячці збиваючись з правильного напрямку, нариваючись на розтяжки та викриваючи себе, підставляючись під кулі.
Там же нас познайомили із розрекламованою в сотнях бойовиків «славнозвісною» М-16. Головна базова гвинтівка на озброєнні країн НАТО - цілковите розчарування. Створена конструктором фірми «Армалайт» Юджином Стоунером, за темпом і щільністю вогню вона перевершує російський автомат «АК-74», але значно поступається йому за надійністю та невибагливістю. Технологічно занадто складна, вона в польових умовах потребує регулярного ретельного чищення. Механічна міцність гвинтівки невисока, а наявність великої кількості дрібних деталей у затворі й ударно-спусковому механізмі серйозно ускладнює її розбирання та ремонт у бойових умовах. Тепер мені стало цілком зрозуміло, чому американські піхотинці намагались уникнути здавання трофейних «Калашникових», залишаючи їх собі. (Як це було у В’єтнамі).
На той час в Абхазії жило близько 60 - 65 тисяч абхазів і 350 тисяч грузинів. Безперечно, й дурень зрозуміє неможливість будь-якого серйозного збройного опору за такого співвідношення населення. Щоправда, там жило ще близько 250 тисяч так званих російськомовних - вірменів, греків, українців, росіян, але до початку конфлікту їм усе було по барабану. Згодом вони просто порозбігалися, крім вірменів, які в своїй більшості складалися з сільського населення й узяли активну участь у конфлікті на антигрузинському боці. Виходячи з того, що за кількістю вони переважають абхазів, мешкають компактно й за національними ознаками є непоганими бійцями, вірменський фактор в абхазькій війні був другим фактором після російського.
Вірменська громадськість Абхазії сформувала кілька окремих національних батальйонів, що діяли автономно. З одним із таких підрозділів, а саме з батальйоном імені маршала Баграмяна, нам довелося зіткнутись.
Було це на початку червня. Як командир добровольчого загону «Арго», я одержав наказ захопити село «С». Форсувавши річку Гуміста й не доїхавши до села метрів із 800, ми позлізали з машин, розгорнулися в розстрільню. Встановивши на флангах кулемети, почали просуватися до села. Розвідка доповіла, що в селі перебуває 50 - 60 озброєних людей, що вони не росіяни, погано обмундировані й не справляють певного враження регулярних військ. Маючи надлишок українського «буржуазного» націоналізму, ройовий Рута миттєво заліз на найвище дерево й закріпив там наш синьо-жовтий прапор. Напевно, за ним вірмени визначили нашу національну приналежність. Щойно розстрільня рушила вперед, над крайнім будинком замахали білим прапорцем. Ми зупинились і про всяк випадок залягли. Я взяв двох стрільців і рушив назустріч трьом невідомим воякам, що розмахуючи білим прапорцем вийшли з села. Ми зійшлися десь приблизно посередині між нашими позиціями. З їхнього зовнішнього вигляду я зрозумів, що вони не грузини й чомусь бовкнув:
- Салам алейкум.
Вони перезирнулись і старший відповів:
- Бареф дзес.
Відтак стало зрозуміло: вірмени. Ще й хрести на волохатих грудях. Старший, будемо називати його Леон, чи то спитав, чи підтвердив:
- Ви не гогі? (так називають грузинів, аналогічно: фріц, іван, томмі).
- Ми українці, - відповів я й показав тризуб на мазепинці, ще й дістав з-за пазухи хреста з надією розвіяти його сумніви, викликані моїм мусульманським привітанням.
Леон був небалакучим:
- Ми воюємо з гогі. Ані українці нам, ані ми українцям нічого поганого не робили. Чого хочеш?
Беручи приклад з Леона, я відповів стисло:
- У мене наказ взяти село.
- І що, будеш брати?
- Буду, - впевнено сказав я, помітивши краєм ока, як на сусідньому пагорбі хлопці встигли розвернути нашу «зушку» в напрямку села.
Леон помовчав, поміркував і сказав:
- Ну й бери його на хер, - повернувся та пішов геть.
За півгодини ми побачили, як вервечка їхніх бійців потягнулася геть із села.
На такій мінорній ноті закінчилися наші бойові стосунки з вірменами. Як я вже писав, з чеченцями бойових сутичок у нас теж не було.
Як вони, так і ми свідомо уникали бойових дій один проти одного. Їхня спілка з росіянами була цілком протиприродною й не могла тривати довго. У недалекому майбутньому доля все одно зробила нас союзниками.