Сотник Устим
Сотник Устим
На третій день боїв за Шрому ситуація значно погіршилась. Моя поїздка до штабу корпусу нічого не дала. Тут, на місці, ми повністю втратили бойову ініціативу. Будь-який застій у військовій справі веде до поразки. Без руху вперед воїн швидко деградує. Основою ефективності дій із переважаючими силами ворога є вогонь та маневр. Ні того, ні іншого в нас не було.
У вуличних боях наша перевага в артилерії зводилася до нуля. Ми могли потрапити під удар власного артвогню. На відміну від нас, росіяни активно використовували міномети, яких у нас не було жодного. Крім того, закінчувалися боєприпаси, не було води.
Становище ускладнювала вкрита лісом гора в нашому тилу. Після панічної втечі ахалцизького батальйону росіяни могли по ній вийти до нас у тил. Мінувати? Ви не повірите, будете сміятись: протипіхотна міна була в нас лише одна. Але як людина військова, я знав, що не завжди треба ставити суцільні мінні поля, щоб блокувати дорогу або якусь площину. Досить переконати противника, що їх там поставлено. Мало знайдеться охочих перевіряти це на собі.
Невдовзі це підтвердилося. Спробувавши нас обійти, московіти наштовхнулися на нашу однесеньку міну, й далі не пішли.
Але загалом вихід був один - відступ.
Мій план відступу не зустрів заперечень, крім одного. Всупереч усім військовим канонам я вирішив відходити останнім. Загалом, відступ - це найскладніша військова операція. Дуже часто він перетворюється на втечу, що спричинює величезні втрати. От я й вирішив, що коли командир спокійно сидить на місці й покурює цигарку, то всі думають - це не втеча, навіть не відступ, це просто маневр, буденна зміна позицій. З часом виявилося, що це не завжди так. Але в моєму конкретному випадку - спрацювало.
Не вдаватимуся в подробиці останніх хвилин у Шромі. Їх досить реалістично описав ройовий Рута.
Згадаю один із найтяжчих моментів в моєму житті.
Ззаду на мене навалився Цвях і поволі сповз на бруківку. У той самий момент я відчув сильний удар у правий бік. Від несподіванки підскочив на повний зріст і відразу ж у праву руку наче канчуком вдарило.
Плече напружую, а рука не слухається - висить, як чужа. Поглянув - рукав мундира розірвано, біжить кров, уламки кісток стирчать, але болю ще не відчуваю. Єдине, крутилось у голові - чому кістки не білі, а блакитного кольору?
А тут знову москалі в кукурудзі завовтузились. Навряд чи зараз зміг би повторити те, на що спромігся тоді: лівою рукою підняв автомат і розрядив усе, що було в магазині, в кукурудзу. Нахилився до Цвяха, чую - він щось булькоче, на губах кров піниться. Встиг подумати: «Схоже пробито легені».
- Не кидай мене, сотнику, - ледь чутно шепоче. - Дострель…
Просити легше, ніж зробити. І не тільки психологічно. Магазин автомата порожній, однією рукою його не перезарядити. Та й мій час закінчується - кров із руки так хвецяє, що вже в чоботі хлюпає, та й стегно дуже почало боліти. Розрізаю ножем штанину, дивлюся - з ноги стирчить уламок заліза. Напевно, прошивши наскрізь підсумок та магазин із набоями, він втратив силу та й застряг під шкірою.
Що ж робить у таких випадках грамотний, досвідчений офіцер УНСО? Правильно, ви вгадали - витягає брудними руками уламок із рани та слинить болюче місце.
У полон здаватися не можна. Наші противники люди чесні, «благородні», ще перед початком бою попередили: «Хохли, в полон не здавайтесь, ми з вас з живих будемо шкіру дерти». Я їм вірю. Та й із дитинства терпіти не можу фізичних розправ. До того ж, на ковнірах у мене по чотири маленькі тризубчики (відзнака сотника УНСО), тож на здирання шкури, з усього виходить, мій номер перший. Тому виймаю гранату, лягаю поруч із Цвяхом. Вирішив вирвати кільце, коли дочекаюся росіян або ж коли від втрати крові почну втрачати непритомність.
Хочеться докладніше зупинитися на гранаті Ф-1. Цей шедевр військового мистецтва не один раз рятував мені життя. На жаль, я не знаю прізвища чи хоч імені конструктора цієї гранати. Прийнято на озброєння її було ще до першої світової війни. Ф-1 - найдешевша у виробництві й найстрашніша в бою. У Росії, Німеччині та Польщі її називають «лимонкою», у Франції й Англії - «ананасівкою», на Балканах - черепашкою, в Українській повстанський армії її називали «репанка». Під цим іменем вона була й у нас. «Лимонка»-«репанка» є найпотужнішою з усіх ручних гранат за вражальною дією осколків і найзручнішою у використанні. Існує помилкова думка, що ребра на її корпусі-черепашці існують для зручності поділу на осколки. Це зовсім не так, їх зроблено для зручності тримання в руці та прив’язування до чого-небудь у разі використання як розтяжки або протипіхотної міни. Існує модифікація гранати Ф-1 - Ф-5 з різницею в терміні спрацювання запалу. В Ф-5 він спрацьовує за 0,7 секунди. Відмінність тільки в кольорі самого запалу - в Ф-1 він білого кольору, в Ф-5 червоного. Використовується як протипіхотна міна. Позаяк у складеному вигляді гранати не відрізняються одна від одної, ми часто використовували Ф-5 як міни-сюрпризи. Після виконання завдання імітували панічну втечу, залишаючи з рештками амуніції кілька Ф-5. Різниця в терміні дії запалів ставала фатальною для охочих підбирати трофеї.
Сам корпус гранати Ф-1 відливають з так званого «сухого» чавуну, після вибуху бризантного заряду він розколюється на уламки завбільшки від горошини до сірникової голівки з нерівними рваними краями. Загалом таких уламків утворюється до чотирьохсот (!) Досі ніхто не може пояснити, чому за вибуху «репанки» на поверхні землі розліт осколків переважно йде навсібіч і дуже мало вгору. При цьому трава викошується в радіусі 3 м. На дистанції 10 метрів противник отримує 5 - 7 осколків, на відстані 15 метрів - не менше двох-трьох. Тому на близьких дистанціях від вибуху гранати не врятує й бронежилет. Осколками посіче обличчя, руки, ноги. Навіть найменший із них, влучивши в шию, принесе смертний вирок. Убійну силу дрібні осколки зберігають до 100 м, більші - до 250. Вибух Ф-1 в приміщенні - стовідсоткова смерть. До маси безладного рикошету осколків додається потужна ударна хвиля, що сама по собі спричинює контузію та виводить з ладу. І в цьому випадку бронежилет не допоможе.
З вищеназваних причин для звичайних піхотних підрозділів гранату Ф-1 рекомендують використовувати тільки як оборонну. Але специфіка бойових дій ГСПУ НСО часто ставила нас у нестандартні ситуації, не передбачені статутами та кабінетними регламентами. Нещадна сила «лимонки»-«репанки» дає шанс завершити події на користь ініціативних та винахідливих, але тільки за її вмілого використання. Наприклад - на близьких дистанціях оперативного бою, у разі раптового зіткнення з групою противника, граната закидається за спини ворога. Кинувши її, ви прикриті від осколків, а противник виявляється затиснутим між стрілецьким вогнем упритул та розривом гранати позаду. У бойовій практиці ближнього бою цей нескладний прийом важко переоцінити. Він особливо допомагає в лісі або в населених пунктах, де противник може з’явитися миттєво, й замахнутися гранатою вже немає часу або не дозволяє тіснота приміщення. У лісі ж, коли заховається за деревом противник, граната закидається вгору, в крону дерева, де затримується його гілками й, падаючи вниз, вибухає в повітрі або поруч із ворогом (цей винахід німецьких єгерів відпрацьовувався в боротьбі з партизанами).
На моє щастя, в цей час два наші рої перейшли в контратаку, чим і врятували мені життя. Цвях загинув, його чотири з половиною години на плащ-наметі несли в тил. Усі серйозні поранення в нього були в спину. Він зійшов кров’ю, дуже мучився.
Взагалі, доля його віддавала якоюсь містикою. За два дні до описуваних подій отець Роман, наш полковий капелан, провадив службу Божу. На молитві стояла вся сотня, навіть грузинські союзники підходили на благословення до священика. Цвях єдиний відмовився цілувати хрест. Заявив, що він сатаніст. «Дурниця - звичайні юнацькі витребеньки», - подумав я. Та наступного дня ми вели бої за якесь невелике селище. Цвях зняв черевики з убитого - тому все одно вони вже не потрібні. Його попередили - це погана прикмета. «Я в прикмети не вірю», - сказав він. Через дві години «сліпою» кулею йому відірвало каблук з цього черевика.
А через день страшна смерть. Як кажуть - без коментарів.
Мене й усіх наших поранених допомогли винести з бою грузинські солдати. Евакуація проводилась під щільним мінометним вогнем. Схил гори, по якому виносили поранених, проглядався з російського боку. Коли вони нас помічали, то відкривали сильний мінометно-кулеметний вогонь. Враховуючи, що більшість наших було поранено в ноги, справи були кепські. Неоціниму допомогу нам надали грузини, по два-три рази вони поверталися під вогнем назад, щоб винести всіх поранених.
Трьох військовиків із загону майора Кілаурідзе під час порятунку життя українців було серйозно поранено.
Траплялись і курйози. Коли був уже в шпиталі в Тбілісі, до мене в палату зайшли провідати наші союзники - грузинські офіцери. Принесли коньяк, фрукти. Добре випили, почали згадувати останній бій. Я розпалився, розійшовся, як ото кажуть, - щоб я був таким розумним зараз, як моя жінка потім. Почав критикувати дії грузинських підрозділів. Тітілебі запитав:
- То ти що, вважаєш усіх грузинів боягузами?
- Ні, чому ж, - відповідаю. - От командир Ахалцизького батальйону. Увесь батальйон розбігся, а він один до кінця залишався з нами. Я чув, як він кричав: «Я тут! Я не втік! Я з вами!»
Тітілебі почухав потилицю:
- Одначе на всю Грузію один хоробрий грузин відшукався. І в того прізвище Шевченко.
Я захлинувся коньяком. Як це?
- Все просто, в нього батько українець, а мама наша, грузинка.
Надалі ми досить часто зустрічалися з грузинами, що мали частку української крові. З цього навіть жартували: «А зараз українець Табакошвілі виконає грузинський народний танець гопак».
Як уже було сказано, після надання першої медичної допомоги всіх поранених українців переправили в Тбілісі, в шпиталь Святого Георгія, а загиблих, за сприяння грузинського уряду, доставили в Україну. Інакше склалася доля Цвяха. Його батько Обух захотів, щоб сина поховали в Сухумі. «Мій син загинув, захищаючи цю землю. Хай же вона буде йому пухом й останнім притулком!» Цвяха урочисто, з військовими почестями, поховали в Сухумі в парку «Курченко».
Духовий оркестр сухумської філармонії після грузинського реквієму заграв «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю».
Дізнавшись, що ховатимуть загиблого українця, незважаючи на постійну загрозу артилерійського обстрілу, вшанувати його пам’ять зібралися сотні сухумців.
27 вересня Сухумі впав. Наступного дня, дізнавшись, що в парку поховано українського воїна, росіяни викопали труну й викинули її в море. Та хвилі прибивали її назад до берега, й тоді нелюди під крики та кривляння п’яної казачні розстріляли труну з гранатомета. Як не згадати цей епізод хоч би тоді, коли російський уряд здіймає вереск, протестуючи проти перенесення з центру столиці Естонії - Таллінна пам’ятників совітських солдатів-«визволителів».
Що гріха таїти, «визволяли» вони Естонію більше від самих естонців. Тим паче естонці могли їх і повчити - принаймні, пам’ятники вони не знищили, а перенесли на військовий цвинтар, туди, де їм і місце.