Чи правильним був вибір Богдана Хмельницького?

Чи правильним був вибір Богдана Хмельницького?

Ми ніколи не довідаємось, скільки болісних роздумів і сумнівів пережив Богдан за три місяці між звісткою про рішення Земського собору і скликанням ради в Переяславі. Нам уже ніколи не стануть відомі всі його мотиви, тільки частина їх. Про що ми можемо здогадуватися, так це про те, якою була головна мета Хмельницького, його мрія-максимум. Освічені сучасники Богдана говорили, що він хоче відродити «давньоруське князівство». Полякам, які намагалися пізніше почати нові переговори з ним, він говорив про своє бажання бачити вільними всі давньоруські землі. Усі — не більше, не менше. «Нехай Королівство Польське відмовиться від усього, що належало князівствам землі Руської... Нехай поляки формально оголосять руських [сьогодні ми б сказали: українців і білорусів] вільними, на зразок того, як іспанський король визнав вільними голландців».[47]

Але чи наближав Хмельницький свою велику мету, з’єднуючи Україну з Росією? Відповіді на це питання нема, тому що його мета до кінця не розгадана. Богдан залишив нам таємницю.

Ще за 175 років до нього великий князь московський Іван III, одружившись на племінниці останнього візантійського імператора і приєднавши Новгород, оголосив себе «государем усея Русі». Чи був у Богдана конкурентний проект? Чи хотів він «зібрати Русь» — ті її частини, що не встигла зібрати Москва? Тим же самим кілька століть підряд займалися великі князі литовські, але починаючи з кінця XV століття зібране ними стало поступово переходити до Москви. Серед того старі чернігівські і новгород-сіверські міста та удільні князівства — Путивль, Рильськ, Трубчевськ.

Проекти відродження Київської Русі і її переходу «під Москву» виникали і раніше.[48] Природно, все це було добре відомо Хмельницькому. Не міг він недооцінювати і масового настрою. За Москву «голосували ногами» переселенці на Слобожанщину.

Для козацької старшини, яка так довго і без успіху мріяла про шляхетство в Речі Посполитій, головна вигода від з’єднання з Росією полягала у вирівнюванні з російським дворянством.

Навіть ті, хто називає рішення Хмельницького помилковим, не може назвати його несподіваним або нелогічним.

У ідеї з’єднання з Росією було в Україні і безліч супротивників. Особливо мало доброго чекав від цього з’єднання митрополит Сильвестр Коссов і київське духівництво. Але в митрополита не було і Богданової мрії. Просто він вважав московських людей малоосвіченими і поверховими християнами, побоювався неминучості переходу під омофор московського патріарха. Далекий константинопольський патріарх улаштовував його куди більше.

Гетьман приймав рішення, переломне в історії України. Він не був наївною людиною і розумів, що змінити його у випадку розчарування буде важко. Легко стати васалом турецького султана — стати, а потім перестати: султан далеко, за Чорним морем, — у тім же Константинополі, що і патріарх. А до Москви всього 800 верст.

Після вибору Володимира Великого вибір Богдана був другим за значенням для долі України. Чи спадала на думку йому самому аналогія між Володимиром і собою?

Ми не сумніваємося в правильності вибору Володимира Великого, але чи визнаємо ми правильність вибору Богдана Хмельницького?

Я не збираюся ухилятися від усіх цих питань, залишати їх риторичними, змусити висіти в повітрі. Але моя відповідь не може бути й однозначною.

Ми оцінюємо діяльність гетьмана в її цілісності. Ми не шанували б його пам’ять так, як шануємо сьогодні, якби казали собі: так, він зробив багато правильного і видатного, але найвідповідальніше для України рішення його життя виявилося помилковим.

Щоб прийняти «найвідповідальніше для України» рішення, необхідна була наявність України. Не географічної назви, що закріпилася за південно-східною окраїною Речі Посполитої, а самостійної держави, визнаної (гласно або негласно) як таку сусідами. Саме створення такої держави є головним досягненням, головним подвигом Хмельницького. Як не дивно, багато істориків минулого прогледіли це досягнення гетьмана.

До 52-літнього віку це був діяч дуже скромного розмаху, для історії — практично приватна особа. Вождем України Хмельницький став не в кінці успішної кар’єри, а поза всяким зв’язком з нею. Так, його кар’єра, власне, була вже закінчена. Людина, що вирішила підняти свою батьківщину на боротьбу за звільнення, була на той час навіть не генеральним писарем Війська Запорізького, а просто сотником чигиринським.

Останні десять років життя Хмельницького — від його втечі на Січ восени 1647 року до смерті в 1657-му — яскрава комета на небосхилі нашої історії. Саме тоді прийшов час звільнення України, і їй був потрібен вождь. У тодішній Україні було багато хоробрих, ділових і освічених людей, та ще і більш молодих, але всенародне повстання повів Хмельницький, що не може бути випадковістю.

Для України було щастям, що вона змогла висунути в середині XVII століття діяча такого масштабу, якому поталанило розрубати гордієв вузол здавалося б нерозв’язних протиріч і через століття після занепаду Київського князівства відновити його.[49] 3 ім’ям Богдана Хмельницького пов’язаний вихід України на арену світової історії, початок становлення української політичної нації. Богдан символізує єдність і безперервність буття України від часів князівської Русі до героїчної Козацької епохи національного відродження вісімнадцятого століття і завоювання незалежності в столітті двадцятому.

Серед політичних діячів нашої історії він одним з перших надихнувся державною спадщиною Києва і став продовжувачем цієї спадщини. Геній Хмельницького — у відчутті моменту, у розумінні того, чому вже прийшов час, а чому поки що ні, у ясному усвідомленні надій і сподівань усіх шарів українського народу.

Продовжуючи Богданову справу, ми здійснюємо третю спробу відродження своєї держави. Саме тому 400-річчя від дня народження гетьмана відзначалося в нас у 1995 році як пам’ятна дата державного рівня.

Часто запитують: а чому Україна не була проголошена незалежною вже в XVIІ столітті, що зупинило гетьмана? Це питання хвилювало й одного з класиків української історичної науки, визнаного глави київської історичної школи Володимира Боніфат’євича Антоновича. Більше ста років тому в статті «Характеристика діяльності Богдана Хмельницького» він намагався відповісти на нього. На відміну від авторів, що бачили нездоланні зовнішні перешкоди на шляху до незалежності, Антонович побачив важливу внутрішню перешкоду: відсутність в українцях XVII століття прагнення до державного виокремлення.[50]

Якщо Антонович має рацію, і така внутрішня перешкода існувала, Хмельницький не міг не бачити її і не брати до уваги. Слова «Нам не можна більше жити без государя», з якими Хмельницький звернувся до Переяславської ради, підтверджують, що він ураховував її.

І дійсно, такі поняття, які сьогодні самі собою зрозумілі, як то «національна держава» і «національний суверенітет», були ще не дуже звичні для його століття. По-справжньому час цих понять у Європі прийшов уже після Великої Французької революції і наполеонівських воєн. А в XVII столітті уявлення про те, що суверенному князівству, королівству, гетьманству і т. д. цілком природно перебувати «під високою рукою» одного з великих монархів, здавалося абсолютно безперечним, добровільне підданство було узвичаєною формою волі. При цьому дане князівство, королівство, гетьманство зберігало свою правосуб’єктність з точки зору міжнародного права того часу. Не тільки в географічних межах досяжності гетьманства Хмельницького, але й у світі взагалі не було іншого сильного православного государя, не було такої православної країни, на яку можна було обпертися. Тепер ми розуміємо, що якимось надлюдським чуттям Богдан вибрав єдино правильний шлях.

Але на цей шлях він направив не той народ, що піднімав на повстання. Після шести років боротьби це був вже інший народ. Орест Субтельний стверджує: «Найважливіше досягнення Хмельницького полягало в тому, що в суспільстві, яке не має ні твердої впевненості в собі, ні навіть ясного усвідомлення своєї самобутності, гетьман розбудив приспану гордість, силу і волю до боротьби за свої інтереси».

Як зрозуміти, чому в той чи інший складний період історії саме ця, а не інша людина встає на вістря суспільно-політичного життя? На прикладі Богдана Хмельницького добре видно, що це визначається, крім якостей керівника, ще і почуттям впевненості у своєму призначенні, таємничою здатністю відчувати хід історії.

Гетьман зумів використати в тодішніх умовах багато чого з попереднього досвіду визвольного руху. Прагматизм, готовність до розумних компромісів і переговорів цілком природно поєднувалися в ньому з твердістю при звертанні до військової сили.

Богдан Хмельницький зумів угадати, куди рухається Україна кінця 40-х років XVII століття, уловити стрімке зростання національних і соціально-економічних протиріч, дійсний зліт масового невдоволення католицьким поневоленням. Нестерпний гніт панщини, релігійні утиски, сваволя «своєї» місцевої влади і грабіж орендарів підвели ситуацію до вибуху.

Це був дивний час. Історики підрахували, що українська визвольна війна була однієї із семи революцій, що відбувалися тоді в Європі. Серед них була й англійська революція. Показово, що в 1649 році керівництво Англії (де тільки що був страчений король і проголошена республіка) звернулося з відозвою до українського гетьмана, як до союзника в боротьбі із спільним ворогом, папським Римом. А в 1656 році Кромвель відправив на континент свого наближеного, генерала Джефсона, для встановлення зв’язку з Богданом Хмельницьким з метою створення «великої антиримської, антигабсбурзької й антиконтрреформаційної коаліції».

Український народ брав діяльну участь у пробудженні Європи, що вступала в новий період свого розвитку — період поступового утвердження буржуазних відносин і створення національних держав. Однак цьому періоду випало бути дуже довгим, лічені країни потрапили до першого ешелону. З різних причин в Україні не стало можливим реалізувати багато історичних шансів того часу.

Як відомо, після перемоги біля Жовтих Вод і Корсуня, з яких почалася національно-визвольна війна нашого народу, повстання стрімко охопило обидва береги Дніпра. Сам розмах боротьби швидко змінив її кінцеву мету. Мова йшла вже не про вирівнювання козаків з польським дворянством, а про звільнення України від іноземного ярма і про зміну сформованих соціально-економічних відносин. Одночасно з усуненням органів влади Речі Посполитої почалася заміна її адміністративно-територіальних одиниць на козацьку полкову систему, з’явилися власні державні установи. От чому очевидна і правомірна характеристика визвольної війни як національної революції.

Крім створення вільної держави в етнічних межах, ця революція була націлена на закріплення козацької власності на землю. Сьогодні ми б побачили в ній щось схоже із власністю фермерського типу. В історичній ретроспективі видно, що це були не просто два найважливіших, але і два взаємозалежних завдання. Наші класичні історики, захоплені сюжетною стороною подій (і справді безмежно яскравою), не приділили їм достатньої уваги.

Становлення України відбувалося у вкрай складних умовах. При створенні владних структур і налагодженні їхньої діяльності, особливо на звільнених окраїнних територіях, Богданові доводилося переборювати неймовірні перешкоди. Відтворюючи в масштабах України адміністративний устрій Запорізької Січі, Богдан Хмельницький не пошкодував зусиль, щоб забезпечити безвідмовність усіх ланок виконавчої влади знизу доверху, не забуваючи про зміцнення гетьманської влади, чого вимагали внутрішня і зовнішня обстановка того часу. «Статті про устрій Війська Запорізького», спираючись на які гетьман домагався від полкових і сотенних органів неухильного виконання своїх розпоряджень і указів, стали чимось на зразок адміністративної конституції України.

Хмельницький скликав Раду і сам активно брав участь в обговоренні і прийнятті рішень, сам вникав в організацію судочинства, фінансів, очолював військо, керував зовнішньою політикою, боровся із проявами сепаратизму.

Богданові знадобилися вся його мудрість і витримка, щоб опанувати ситуацію після заключення Зборовського і особливо Білоцерківського договорів з Польщею.

Здавалося, під ударами внутрішніх безладь і зовнішніх ворогів Україна загине. Однак гетьман зумів здолати ці труднощі. Визнавши, у явній і неявній формі, справедливість основних вимог селянства, він пом’якшив внутрішню напруженість, а після перемоги під Кийком зумів повернути втрачені було території.

Відновлення держави, спадкоємиці Древньої Русі, було, без сумніву, найбільшим політичним досягненням українського народу протягом XIV — XVII століть.

Усупереч відомій непослідовності і класовим пристрастям, у внутрішній політиці Богданової держави присутнє прагнення пом’якшити соціально-економічні протиріччя. Одним з мудрих і далекоглядних заходів гетьмана став розвиток інституту «охочих» козаків. Попри всі можливі застереження, його внутрішня політика в цілому відповідала інтересам практично всього населення.[51]

Звичайно, соціальні процеси не були ані прямолінійними, ані легкими. Спочатку було схоже, що козаки перетворюються на новий стан, хай і досить розмитий, але «покозачування» так і залишилося вельми неглибоким. Формування козачого стану, подібного до великоросійського на Дону, у самій Україні так і залишилося незавершеним (звинувачувати в цьому Богдана Хмельницького ми, звичайно, не маємо права). За півтора століття старшина остаточно улилася у всеросійське дворянство, а колишні козаки стали державними селянами.

Після провалу спроб перетягти на бік національно-патріотичних сил українське панство Богдан Хмельницький змінює своє ставлення до великого і середнього феодального землеволодіння. Не заохочує він і апетитів козацької старшини. Усі вони наділялися маєтками («ранговими маєтностями») лише на термін перебування у своєму чині. За період 1648 — 1655 років у документах не виявлено жодного універсалу, який закріплює рангові маєтки у власності козацької старшини, і знайдений всього один документ, що підтверджує право на володіння маєтком.[52]

Добре розуміючи, як багато значить в очах народу підтримка православ’я, гетьман зміцнював авторитет своєї влади в очах селян і козаків тим, що захищав земельну власність церкви, суворо караючи тих, хто зазіхав на церковне і монастирське майно чи землю.[53]

Політика Богдана Хмельницького, його особиста харизма допомогли консолідації України. Він прагнув будь-що-будь не допустити громадянської війни, кілька разів гасив її вогнища, умілою тактикою усував загрозу роз’єднання національно-патріотичних сил.

На відміну від багатьох політиків Європи того часу, гетьман не виявляв нетерпимості до інших народів, ніхто б не назвав його і релігійним фанатиком. Виступаючи проти католицизму й уніатства, рішуче відстоюючи інтереси православ’я, він, разом з тим, визнавав право інших конфесій на існування. Він говорив: «є один Бог і одна християнська віра». Той факт, щодо козацького реєстру 1649 року потрапила чимала кількість вихідців із сусідніх земель і країн, яскравіше за все підтверджує широку толерантність гетьмана.

Велика заслуга Богдана Хмельницького й у становленні нової судової влади. Станово-шляхетська польська судова система заміняється при ньому сотенними і полковими судами, генеральним судом, сільськими судами. Гетьман практикує відправку судових комісій для розгляду справ особливого значення. У містах магдебурзького права широке коло обов’язків покладалося на міські суди, вони набувають рис судів загальної юрисдикції.[54]

Віддаючи належне спробам Пилипа Орлика і його однодумців узагальнити величезний досвід козацької демократії в документах, що стали зараз широко відомими, необхідно підкреслити, що основоположником українського конституціоналізму (який сягає звичаєвого права і «Руської Правди») був усе-таки Хмельницький. Важко переоцінити значення для вітчизняного державного будівництва підписаних гетьманом договорів, правових актів і судових установлень. Деякі з них зберігали своє юридичне значення в автономній «малоросійській» Гетьманщині навіть за часів Катерини Другої.

Богдан Хмельницький багато зробив для створення нової української армії. Для цього він уміло використовував як найбагатший козацький досвід, так і досягнення інших армій, зокрема, загартованої у вогні Тридцятирічної війни німецької армії. Гетьман був талановитим і самобутнім полководцем. Він успішно керував військом до 200 і навіть до 300 тисяч людей, узятих від сохи. Його маневр при Корсуні і Зборові вивчають у військових академіях.[55]

Цілком очевидно, що заснування в СРСР у жовтні 1943 року, слідом за орденами Суворова, Кутузова й Олександра Невського, ордена Богдана Хмельницького трьох ступенів не було просто політичним жестом.[56]

При цьому гетьман усе-таки не був прихильником воєнних рішень. Може, тут криється ще одна відповідь на питання типу: «А чому з-під Пилявиць він не рушив військо на Варшаву?». Аналізуючи дії Богдана методом «зворотнього відліку», розумієш, що він постійно сподівався на рішення тієї чи іншої проблеми через дипломатичний торг. Іншими словами, він прагнув не допустити зайвого кровопролиття, хоча це йому не завжди вдавалося. «Безперечно є правда, що завершенням, метою та кінцем будь-якої війни повинно бути не що інше як згода і мир», — сказано в його інструкції послам до трансільванського князя в 1656 році. А якщо так, чому б людям не пропускати середню частину триптиху: мир — війна — мир?

Особливий бік діяльності Богдана Хмельницького — зовнішньополітичне забезпечення існування новонародженої держави. Його мудрість, терпіння, гнучкість і послідовність у політиці, дипломатичний талант у сполученні із сміливістю і готовністю йти як на зважений ризик, так і на компроміси неодноразово виручали Україну.

Богдану Хмельницькому вдавалося знаходити оптимальні рішення в складній грі політичних і військових сил Європи, укладаючи союз з одними і домагаючись нейтралізації інших. Завдяки цьому, він домігся визнання своєї держави урядами Османської імперії, Кримського ханства, Англії, Венеції, Росії, Речі Посполитої, Трансільванії, Австрії, Молдавії, Валахії, Швеції.

Однак тверезий аналіз знову і знову приводив його до невтішного висновку — жодна з навколишніх країн не була зацікавлена в існуванні незалежної України. Утвердження України, з одного боку, і різке ослаблення Речі Посполитої, з іншого, могли б ще раз зламати співвідношення сил у Східній, Північно-Східній і Центральній Європі, сформоване з такими зусиллями після Тридцятирічної війни.

Хмельницький опинився перед вибором: залишитися віч-на-віч з Річчю Посполитою і, можливо, повністю втратити такі дорогі завоювання, або, заради їхнього збереження, прийняти протекторат однієї з великих держав цієї частини світу. Такими були в той час Блискуча Порта і Росія. Іншого виходу з геополітичної ситуації, що склалася тоді, видно не було. Існувала ще Швеція, але вона до 1653 року не виявила помітного інтересу до українських справ. Після болісних роздумів гетьман визнав кращою протекцію московського царя.

Цей крок був тим більше змушеним, що кримський хан на той час прийшов до взаєморозуміння з польським королем (у Каменецькому договорі 1653 року) про те, що ніякого статусу державної автономії козацька Україна в складі Речі Посполитої мати не буде. Крім того — і про цей найважливіший резон часто забувають — Хмельницький не міг не брати до уваги, що під його гетьманською булавою лише три воєводства. Я упевнений, хоча не можу це довести: Богдана турбувала і думка про те, хто і як буде збирати Україну далі, при якому розкладі це виявиться можливо, у союзі з ким на це вистачить сил.

Не з турками: після Хотинської поразки (до речі, у значній мірі від гетьмана Сагайдачного) у них, здавалося (пізніше перестало здаватися), пропала хіть до геополітичних проектів, їм би утримати те, що мають. Не з Польщею: вона вже не має сил упоратися з наявними православними областями, їй ні до чого Буковина, Закарпатська Русь, Нижнє Подністров’я.

Мабуть, не даремно Богдан був для своїх «Богом даний вождь», а супротивники дивувалися тому, що його розум — «за гранню збагненного». Я запитую себе: невже він міг передбачати, що в складі Росії Україна з’єднається з Волинню і Поділлям? Що вона вийде до Чорного й Азовського морів, забезпечивши собі майбутню економічну базу? Мабуть, не даремно сказав про Хмельницького Костомаров: «Справа його була не на десятки років, а на цілі століття». Усе це і справді за гранню збагненного.

Слідом за іншим нашим істориком, В. Б. Антоновичем, я хочу віддати належну шану «великому діячеві нашого краю, що в своїй особі скупчив громадські змагання мільйонової маси й зробив на її користь усе, що в умовах його часу і культури могла зробити людина талановита, щиро віддана інтересам народу». І погодитися з Вячеславом Липинським, який стверджував, що великий гетьман свідомо і послідовно намагався створити фундамент майбутньої незалежної української державності і що без зусиль Богдана відновлення такого фундаменту в новітні часи виявилося б неможливим.

Завдяки Хмельницькому, однією з головних таємниць світової історії в XVII столітті стала поява на європейському континенті, на землях, стиснутих Московським царством, польсько-литовською Річчю Посполитою, володіннями Оттоманської імперії і Швеції, нової країни, що зуміла потім зберегти свою життєздатність протягом сторіч. Ця таємниця — сама по собі найбільший пам’ятник Хмельницькому — не була розгадана його сучасниками і найближчими нащадками. Люди XVIII і XIX століть дивилися на мапу і не бачили на ній ніякої України, а вона вже була. Запущені Хмельницьким процеси вели до мети всупереч усьому. Найбільш вражає те, що руками мучителів України Бог повернув їй здавалося б навік утрачені частини.

Переяславська рада — воістину поворотний момент в історії нашого народу. 20 грудня 1995 року у своїй промові, присвяченій 400-річчю з дня народження Богдана Хмельницького, я сказав наступне: «Правовою суттю договору з московським царем став легітімний державний розрив із Польсько-Литовською Річчю Посполитою і вступ України в міждержавні стосунки як суб’єкта тогочасного міжнародного права. Не випадково Пилип Орлик, якого аж ніяк не можна запідозрити у відсутності патріотизму, називав цю подію і ухвалені рішення “найсильнішим і найпереможнішим документом і доказом суверенності України”, “урочистим, вічним союзним договором”, який повинен був “навіки оселити спокій, волю і згоду на Україні”».

Діячів минулого не можна судити поза контекстом часу і згідно більш пізніх законів, які не мають зворотньої сили. Їх діяння необхідно оцінювати з погляду моралі і правил їх часу, з урахуванням усіх, а не тільки пристрасно відібраних обставин. Маючи мужність бачити неприкрашену правду свого минулого, потрібно (повторю ще раз) черпати в ньому не приниження, а силу. Інакше не наважуйся розраховувати на майбутнє.

Я глибоко переконаний, що політична і військова діяльність Богдана, глибинна логіка його політичного курсу відбивали лише одну філософію — любов до батьківщини і щире бажання зберегти Україну, її народ, державу, землю і святині.

От заради чого він маневрував між сусідами, шукав компроміси й альянси, нерідко відмовлявся від багатообіцяючих задумів. Але генеральну лінію свого життя, зміст якого полягав у звільненні рідного краю від іноземного ярма і створенні самостійної соборної України, Богдан Хмельницький проводив до останнього свого подиху.

Не провина, а нез’ясована людська трагедія гетьмана відбилася в тому, що після його смерті державне кермо опинялося в руках або слабких, або корисливих. Цей період нашої історії став називатися Руїна. Боротьба між амбіційними представниками козацької старшини за гетьманську булаву і втягування в цю боротьбу іноземних військ, сепаратизм і нездатність політичної верхівки прийти до згоди у головних загальнодержавних питаннях привели до спустошення України. Переслідуючи особисті вигоди, авантюристи рвали Україну в різні боки, накликаючи на її народ найтяжчі випробування.[57]

Нашій ментальності, на жаль, властива «отаманщина», що так далася взнаки в годину Руїни і з не меншою силою — у період громадянської війни 1917 — 1920 років. На жаль, нації, як і люди, рідко учаться на уроках минулого, уроках історії. Отаманщина загрожує нам і сьогодні, під час нашої третьої спроби утвердити свою державу. Цей дворазовий історичний урок варто було б зазубрити багатьом нашим сучасникам, що живуть в одномірному світі, поділяючи усіх за своєю сваволею на «своїх» і «чужих». За будь-якими політичними угодами і компромісами вони схильні бачити не кроки до стабілізації, а зрадництво. Вони прагнуть приватизувати любов до вітчизни, готові установити свою монополію на таку любов. Їх не даремно прозвали «професійними українцями». Дай Боже, щоб вони не довели нас до великого лиха.

Породження енергії і волі Богдана Хмельницького, Українська держава виявила величезний потенціал. У свідомості й історичній пам’яті нашого народу раз і назавжди затвердилася державна ідея, що стала гаслом визвольних змагань XVII — XX століть. У першій чверті XX століття ця ідея була втілена в життя, що і записано на скрижалях четвертого універсалу Центральної Ради 22 (9) січня 1918 року: «Народе України! Твоєю силою, волею, словом створилася на українській землі вільна Українська Народна Республіка. Збулася давня мрія твоїх предків, борців за волю...»

Не випадково українські політики цього періоду, діячі національно-визвольного руху постійно зверталися до подій Визвольної війни Богдана Хмельницького, шукали в них прямі аналогії і навіть окремі готові політичні рішення. Як у часи Богдана Хмельницького, становлення української державності й у цей період було невіддільним від соціальної складової, від перерозподілу власності, у першу чергу землі. Мільйони українських селян пов’язували гасла української незалежності з прямим і швидким вирішенням земельного питання на свою користь.

Серед споконвічних помилок Центральної Ради ми бачимо затягування ліквідації поміщицького і переходу до фермерського землеволодіння. Ми бачимо відсутність внутрішньої єдності трьох процесів: державотворення, збройного захисту досягнутого і соціально-економічних перетворень. Великим прорахунком Центральної Ради виявилося рішення про міліційний (ополченський) характер армії. У цьому Рада не пішла за Богданом, що зумів створити, по суті, професійну армію.

Як відомо, в основу державного будівництва Центральна Рада поклала козацьку демократичну традицію: виборність органів влади, їхня підзвітність виборцям, колегіальність рішень. Це залучало на бік Центральної Ради маси українського населення, але не дало, за великим рахунком, реальних наслідків через непідготовленість цих мас до розвинених форм політичного життя. Органи виконавчої влади, створені за формально-демократичними принципами, не змогли подолати складнощі політичної і соціально-економічної ситуації. Фатальну роль відіграла і недієздатність демократії, не вписаної в сильну виконавчу владу. Друга спроба державотворення зазнала невдачі багато в чому з цих причин.

Але, можливо, головною трагедією цього періоду стала відсутність на чолі українського національно-визвольного руху харизматичного лідера, подібного до Богдана Хмельницького. Маючи такого лідера, українська революція не привела б до отаманщини, коли кожен думав тільки про своє село, волость або повіт, будучи неспроможним піднятися до усвідомлення загальнонаціональних проблем. Звідси — феномени республік: Одеської, Донецько-Криворізької, Сорочинської і навіть Баштанської і Висунської (обидві — у тому ж самому Миколаєвському повіті Херсонської губернії). Найважливіше попередження, одержане нами з минулого, полягає в тому, що в переломні епохи в нас здатна узяти гору українська анархічна ментальність, наше фантастичне уміння створювати політичний і суспільний розбрат.

Будь-якому народу необхідна очна ставка між нинішнім днем і своєю історією. Це дуже допомагає побудувати перспективу, побачити дійсний масштаб сьогоднішніх досягнень і невдач.

Хмельницький вивів народжену у вогні і хаосі Україну на стежку, вибрану ним для неї серед інших стежок, що вели в болота, і дав їй золоту нитку Аріадни — національну державну ідею. Зумівши не втратити цієї нитки, Україна через третину тисячоліття прийшла до заповітної незалежності.