Післямова

Післямова

Завжди трохи шкода розлучатися з роботою, який віддано багато душевних сил — ракета це чи дисертація, Конституція чи книга. «Україна — не Росія» писалася уривками більше чотирьох років, і все-таки мені важко забути, як з найперших днів я мимоволі, але постійно звертав від теми, позначеної в заголовку, до теми «Україна», просто «Україна». Тепер книга про Україну і її чари, про найрізноманітніші її куточки, буде моєю мрією. Чи призначено їй збутися?

У цій книзі був би цілком природним — більш того, міг би посісти в ній центральне місце — розділ під назвою «Моє відкриття України», замислений на ранній стадії роботи. Це була б розповідь про особистий досвід людини, яка вихована переважно на російській культурі і все своє свідоме життя відкривала для себе окрему від «радянської батьківщини» Україну, відкривала її неповторні й особливі риси; розповідь про те, як юна продовжує їх відкривати до цього дня, про радість і щастя осягання рідної країни. Але і від цього задуму довелося відмовитися, тому що розділ відразу ж став надмірно розростатися, вимагати все більше і більше місця — одне «відкриття» змушувало згадати про інше, і кожне було повчальним і важливим.

Визнаю, легше всього мені було писати про рідне село, про Чернігівщину, про «Південмаш», про наші історичні парки й антиісторичні водоймища. Якось за один тиждень я наговорив на магнітну стрічку стільки усього про Чайкіно і Новгород-Сіверський, що при розшифровці це склало більше 40 сторінок тексту, якщо рахувати старими аркушами друкарської машинки. Більшість з цих мемуарних фрагментів (а ще більше пов’язаних із Дніпропетровськом) я, зрештою, не без жалю видалив, оскільки вони не мали відношення до головної теми. Але зберіг і, можливо, вони ще будуть використані. Звичайно, лише в тому випадку, якщо я зумію здійснити ще одне своє давнє бажання: розповісти про чудових людей, знайомство з якими мені дарувала доля, починаючи з дитячих років.

Ну, а що стосується тієї книги, яка у мене в результаті вийшла і яку ви тримаєте в руках, нехай про неї судять по тому, що юна містить, а не по тому, що до неї не потрапило. Мені ж настав час переходити до висновків.

У світі, Європі, Росії і звичайно ж в Україні стає все менше людей, які думають, що Україна — історично невід’ємна частина Росії, яка відкололася завдяки якомусь дивному непорозумінню або навіть дивацтву. Згодом подібні погляди стануть і зовсім екзотичними, хоча, допускаю, не зникнуть зовсім: адже і сьогодні існують товариства винахідників вічного двигуна і прихильників постулату про плоску Землю. Навряд це відбудеться найближчим часом, швидше за все, потрібна зміна поколінь, потрібна і чимала робота. У зв’язку з цим потрібно і корисно констатувати, нагадувати і роз’яснювати, що Україна — не продовження і не філія Росії, і взагалі не Росія. Я закликаю своїх читачів робити це у всіх доречних випадках, особливо за кордоном.

Ключовим у даній книзі могло б стати слово «асиметрія», оскільки Україна і Росія мало в чому є дзеркальним відображенням одна одної. У двох країн різні історичні долі, різний національний досвід, різне самовідчуття, зовсім несхожі культурно-мовні ситуації, принципово різні відносини з географічним і геополітичним простором, неоднакова ресурсна база, різна політична вага у світі, непорівнянні можливості для взаємовпливу.

У Росії відсутні паралелі до цілої низки специфічно українських проблем — таких, як не переборений пост-окраїнний синдром, незавершеність формування національної свідомості, боротьба навколо державної мови, наслідки Чорнобиля, напруженість між греко-католиками і православними, розкол у православ’ї, різка відмінність західних і східних регіонів, продовжене з’ясування відносин з минулим (включаючи далеке минуле), проблема ветеранів УПА, енергозалежність, підтримка необхідної частоти в електричних мережах.

Україна, у свою чергу, не знає, що таке відстані, здатні розірвати внутрішній ринок, зона ризикового землеробства, збезлюділе село в історичному ядрі країни, потребуючі освоєння, але непридатні для життя простори, «китайська дифузія», Чечня, фантомні болі імперії, Калінінградський ексклав, реліктові (та й нові) зобов’язання в різних кутках світу необхідність утримувати атомні підводні човни, ядерна зброя та інші дорогі атрибути наддержави. Частина зовнішніх проблем, з якими стикається Росія, породжена недоброзичливістю на її адресу, що зберігається в значної частини населення посткомуністичних країн, особливо Східної Європи. Нехай це і не надто справедливо стосовно сучасної Росії, треба визнати очевидність: безліч людей у Східній Європі, та й у колишньому СРСР теж не можуть забути, як їх багато десятиліть тримали за горло. Росія б тільки виграла, переставши ігнорувати ці почуття. Україна не зустрічається чи майже не зустрічається з такою недоброзичливістю, вона не входить до реєстру наших проблем.

Одна із найголовніших і найприкріших наших асиметрій: Україна і Росія неоднаково сприймають одна одну. В Україні традиційно чують все, що має сказати Росія — так вже побудований наш інформаційний простір. Україні ж досить важко докричатися до російської громадської думки.

Іноземець, прочитавши наведені переліки, мабуть, вирішить: виняткова відмінність, тотальна розбіжність, нічого спільного. Як би не так! На тлі всіх цих розбіжностей — майже повна соціальна, економічна, демографічна, освітня і культурна подоба, ціла низка однакових болячок: зменшення населення, «нові бідні», анахронічна промислова структура з перевагою базових галузей, старіння основних фондів, гострий дефіцит інвестицій і так далі — як то кажуть, «див. вище». І Україна, і Росія в однаковій мірі стоять перед необхідністю вирішувати сто проблем одночасно, тому що жодна з цих проблем не терпить зволікання, ні одну не можна засунути на далеку полицю, щоб вона там почекала, поки вирішуються інші. І Україну, і Росію залякують їхніми проблемами, але і там, і там «очі бояться, а руки роблять». І зробили вже дуже багато.

Всього за десять років обидві наші країни стали значною мірою іншими і продовжують перебувати в процесі становлення. Я б назвав це державотворенням. Стартові позиції в нас були нерівні: усталена державність у Москві і спадщина 70 років «напівдержавності» у Києві. Правда, це відкривало перед нами і більше можливостей — принаймні, так здавалося спочатку. Мовляв, створюючи нове, нам не треба буде так багато ламати. Але життя не завжди підтверджує правдоподібні теорії.

XX століття дало людству величезний досвід відроджених і знову створених держав, і майже для кожної з них вирішальним з точки зору державотворення був перший рік, іноді перші два-три роки. Створене в цей час потім рідко вимагало кардинальних переробок. Нова Україна, прямо скажемо, не належною мірою скористалася цим вирішальним періодом. До кінця 1991 року для нас не була закрита можливість підтвердити конституцію Української Народної Республіки від 29 квітня 1918 року. Нехай ця конституція не надто відповідала реаліям 1991 року, нехай її відразу ж довелося б виправляти і доповнювати, однак такий акт забезпечив би нам спадкоємність від видатних українських державників початку XX століття, нас ніхто б не обвинувачував, справедливо чи ні, у тім, що ми копіюємо Росію.

Але ми не пішли шляхом спадкоємності, і чим далі, тим більше ця можливість ставала примарною, поки не зникла зовсім. Так, ми створили нову, але не принципово нову державу. Дуже багато чого варто було б залишити в радянському часі, однак у нас не вистачило рішучості і політичної волі зробити це. Кажу «ми» і «у нас», тому що сам був у цей час депутатом Верховної Ради, одним з чотирьохсот п’ятдесяти. Втім, наше державотворення не зупинилося на місці, і кращий тому приклад — Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року.

Нам ще багато належить зробити. Нашим законодавцям необхідно пам’ятати про те, що з причин відмінності України від Росії державотворення в наших країнах, хочеш не хочеш, повинне відчутно відрізнятися. Теоретично це начебто б усім зрозуміло, але на практиці ми нерідко стикаємось із проблемою контрпродуктивного для нас копіювання Росії, то неусвідомленого, то свідомого. Копіюючи, ми будемо прирікати себе на вторинність, щоб не сказати на другорядність.

Люблять запитувати: «Йдемо ми до Європи разом з Росією чи ні?». З причин нечіткості питання, на нього можна відповісти і «так», і «ні». Поза конкретикою ця відповідь, як і це питання, нічого не варті. Політики зазвичай з чистою совістю відповідають позитивно, тому що в цьому випадку можна обмежитися односкладовим «так». Відповівши «ні», політик повинен буде довго пояснювати, що ми йдемо в одному напрямку, але слово «разом» можна неправильно тлумачити і його зловмисно використають деякі «сили», і так далі, і так далі.

Що означає «йдемо до Європи разом»? Це не гасло і не заклинання, це констатація факту в найзагальнішому його вигляді. Того факту, що і Україна, і Росія ясно визначили: їх європейський вибір збігається. Для України він цілком органічний, це її цивілізаційний вибір, зроблений у далекій давнині і, як кажуть, ніколи ніким не скасований. Мотиви Росії не настільки очевидні, тому що їй куди менше притаманне відчуття належності до Європи. Російські мислителі досить ревниво ставляться до цього питання, багато хто з них схильний бачити у своїй батьківщині окрему цивілізацію, люблять говорити про «євразійство», «третій шлях», самобутність. Вони постійно нагадують, що Росія — це така величина, яка не може бути (і не має потреби в тім, щоб бути) частиною чого б то не було.[134] Тим цінніший цей голосно заявлений вибір, і те, що російське суспільство, хай і не стовідсотково, але приймає його. Таким чином, хоча б на рівні декларації про наміри ми рухаємося в одному напрямку. Так що, коли переді мною постане таке питання, я швидше відповім «так» і зроблю це з чистою совістю.

Але я можу і розтлумачити свою відповідь. Що взагалі стоїть за словами «бути в Європі»? Адже ми і без того в Європі, і навіть її географічний центр, за обчисленнями географів, знаходиться на українській території. Що ж до Росії, вона і зовсім займає 42% території Європи. Поняття «бути в Європі» не є щось невловиме, залежне від настроїв, симпатій або антипатій якихось таємних суддів. «Бути в Європі» — значить відповідати кільком десяткам цілком формальних критеріїв. Ці критерії є в Європейської ради, у Європейського союзу, у НАТО й інших відомих організацій. Неможливо вважати себе країною європейською у всіх значеннях, а не тільки в географічному, не відповідаючи цим вимогам. Серед них законодавче прийняття і дотримання загальноприйнятих прав і свобід, незастосування страти, альтернативна військова служба, інформаційна відкритість, узгодження промислових і військових стандартів, відсутність торгового протекціонізму, відсутність такого поняття, як «прописка», виконання певних норм по охороні довкілля і ще багато чого іншого. Особливо важко виконати блок економічних вимог, кожна з них вимагає окремої роботи, часто-густо багаторічної. Природно, що в однієї країни раніше вийде одне, в іншої — інше, ніяких узгоджених графіків немає. У цьому сенсі можна сказати, наприклад, що ми йдемо до Європи разом з Болгарією і Румунією. Тим більше, що кінцева, нехай і неблизька, мета України та ж, що й у цих країн — вступ до Євросоюзу, члени якого надають один одному свободу необмеженого пересування «ідей, людей і капіталів», тоді як Росія, наскільки мені відомо, не висловлювала такого бажання. І все-таки, зваживши все, скажу: ми йдемо до Європи разом з Росією в більшій мірі, ніж з Болгарією і Румунією — просто з причин нашої куди більш сильної взаємозалежності. Завдяки нашій подібності-відмінності, ми здатні допомогти один одному рухатися в потрібному напрямку. Особливо важливі спільні економічні проекти за участю України, Росії, євроструктур і окремих країн — членів ЄС. Назвати це політикою? Або чистою економікою? Питання занадто схоластичне, щоб витрачати на нього час.

Ну, а що ж за обрієм? Хоча ми зараз і трохи відстаємо, але на довгій дистанції, я упевнений, Україна не буде позаду Росії за головними показниками на душу населення і за якістю життя, і це — у гіршому для себе випадку. Справа зовсім не в мінусах російської географії (її плюси не слабкіші) і в інших міфічних чи дійсних вадах нашої великої родички (покажіть, хто без вад?), а зовсім в іншому. Ще в шкільній хімії нам пояснювали поняття «валентності». Це здатність атома приєднувати інші атоми, здобуваючи нові якості. Оскільки поняття валентності застосовується й в інших галузях науки (наприклад, у мовознавстві), його можна, мабуть, поширити і на людські співтовариства. Задовге життя я переконався, що українці більш валентні, і це обов’язково відіграє свою роль у тім поступальнім русі України, що по-справжньому тільки починається, у кожнім осередку життя, у великих і малих починаннях. Ми винятково сприйнятливі до нових ідей. Наша еліта двомовна, а це гарантія її більшого універсалізму і гнучкості. Парадокс, але ці якості є нашою нагородою або компенсацією за століття бездержавності.

Один журналіст якось написав, що якби керівництво кадрів ЦК КПРС у 70-і роки перевело Кучму Л. Д. на один з уральських, сибірських чи московських заводів, через двадцять років він (тобто я) цілком міг би опинитися на місці Єльцина, стати президентом Росії, тоді як Єльцин ні за яких обставин не міг би стати президентом України. По відношенню конкретно до мене такий висновок помилковий, але думка журналіста зрозуміла. Він явно мав на увазі ту якість українців, яку я назвав тут високою валентністю.

З юних років захоплюючись книгами з історії, я зовсім не співвідносив її з тією сучасністю, що мене оточувала. Історія була сама по собі, а Чайкіно, Карасі, Костобоброво, Дніпропетровський університет імені 300-річчя возз’єднання України з Росією, цілинні радгоспи, конструкторське бюро «Південне», завод «Південмаш» і навіть Байконур були самі по собі. Відбувалися якісь події, змінювалися генсеки і футбольні чемпіони, заповнювалися водоймища, але це не було історією. Мене оточував цілком завершений світ під назвою СРСР. До нього входили досить умовні Росія, Україна, Білорусія, Казахстан. «Чудесная советская родина»!

Але з самого дитинства щось часом просвічувало. Я намагався зрозуміти, де точно через костобобрівський яр проходить кордон, щоб стати однією ногою в Україні, а другою в Росії, і мені було прикро, чому межа ніяк не позначена. Пам’ятаю, мене тішила думка, що я перебуваю саме тут — хай і на самому краї української землі, але все-таки в Україні. Думка про кордони продовжувала непокоїти мене аж до закінчення школи, і довгий час я був твердо переконаний, що для дорослих це теж гра: вони домовляються про кордони, щоб не так нудно було жити. Але поруч з цим я не раз уявляв собі, як кордон стає справжнім, Україна відокремлюється від СРСР, стає самостійною, у нас з’являються прикордонники в сірих мундирах і сірих сукняних кепі з прямим козирком (у якому фільмі я угледів таку форму?), а на російському боці всі залишаються в радянській формі. Нехай це була гра, але була ж якась причина, чому в такого свідомого комсомольця виникали подібні марення? Я ніколи не замислювався над причиною цього всерйоз, але химерний образ кордону був чомусь завжди поруч.

Поки пройдеш дев’ять верст шляхом до школи або із школи, які тільки картини (звичайно, книжкового походження) не промайнуть перед тобою! Я часто уявляв собі чубатих козаків Стародубського полку. Їм нікуди було поспішати, їх було троє чи четверо. Спішившись, вони вели коней за вуздечку, смалили люльки, за поясами і з сідельних сумок стирчали довгі кремінні пістолети. Один кінь був зайвий, його покривала килимова попона. Подарунок чи військовий трофей? І це теж було десь поруч.

Бачилися мені і московські люди. Вони були в червоних каптанах, бородаті, здається з алебардами, тепер уже не пам’ятаю, на лискучих, ситих конях, вигляд мали поважний і гордовитий. Вони направлялися до Чернігова проводити там перепис.

На стику 80-х і 90-х, коли, мабуть, кожен відчув, що Україну підхопив і несе потік історії — про це багато хто тоді почав писати і говорити, — мені раптом стало ясно, що насправді світова історія відбувалася завжди, щодня. Однією з головних, хоча і прихованих її пружин у XX столітті були відносини Росії й України. Ні та, ні інша сторона не залишалася нерухомою, і там, і там під товстим шаром льоду відбувалися великі зміни. Навіть у роки, що здаються тепер зовсім млявими, траплялося багато важливого. Тепер зрозуміло, що обидві країни, ще того не підозрюючи, щосили рухалися до 1991 року. Треба було зробити надзвичайно багато, щоб до вирішальної миті все було готове. Певен, що я не був виключенням, певен, що навіть у найглухіші часи мільйонам людей без жодних помітних причин і поза всяким зв’язком з тодішньою дійсністю являвся образ незалежної України. Когось він навіть лякав, але все одно був.

Читаючи різні прогнози, я не перестаю дивуватися тому, як легко оракули поводяться із словами «завжди» і «ніколи». У них на очах цілий світ на схід від Одера повністю змінився за якихось 10 — 12 років, життя сотень мільйонів людей стало зовсім іншим, але оракулів це нічому не навчило, вони як і раніше позбавлені уяви і продовжують повторювати: «країна Y відтепер назавжди залишиться відсталою», «країна Z ніколи не досягне європейських стандартів». Мені смішні ці камлання. Я з упевненістю дивлюся в майбутнє України.

Наша дорога не така рівна, як хотілося б. Підйом буває крутий, ноги часто грузнуть у піску. Але я добре пам’ятаю, як у дні юності, варто було мені подолати довгий піщаний косогір, і відразу виникав хрест далекої церкви і йти ставало набагато легше. Поки що ми не побачили такого ж ясного орієнтира. Чи вже побачили? Може, наш головний орієнтир — Європа?

Я твердо знаю, що покоління моєї дочки, я вже не кажу про покоління онука, побачать «вступ» до Європи і України, і Росії, але повторюю: за головними показниками на душу населення і по добробуту народу Україна не буде позаду Росії. Дотепер мої передбачення збувалися.