Жарти

Жарти

Кілька років тому київське видавництво «Наукова думка» випустило в світ щоденники Володимира Івановича Вернадського за період між жовтнем 1917 та січнем 1920, вирішальний та фатальний для долі України час. Чомусь я взяв цей коричневий томик з купки книжок, і, як це буває досить часто, він одразу відкрився на важливому місці.

Запис від 24 (11) листопада 1919 року, який хочу процитувати, Вернадський зробив у Ростові-на-Дону під враженням від розмови зі своїм знайомим, Юренєвим, «про українське питання». Мені цей запис дещо відкрив.

Після того, як 31 серпня 1919 року у Київ увійшли частини білої армії генерала Денікіна, денікінське «Особое Совещание» припинило фінансування молодої Української Академії наук. Більшовики, які протягом семи місяців займали Київ, зглянулись на Академію. Вони навіть реквізували для УАН пансіон графині Левашової по вулиці Володимирській, хоча спочатку і дивилися на академію як на гетьманську витівку, оскільки заснував її у листопаді 1918 року гетьман Скоропадський. Для Вернадського, її першого президента, який так багато зробив для створення УАН, припинення фінансування було трагедією. Він та академік Степан Прокопович Тимошенко (згодом — член багатьох академій світу, один з найвидатніших спеціалістів XX століття в галузі механіки, змушений віддати свій талант Америці) робили все можливе для врятування свого дітища. Вернадський приїхав до Ростова, домігся зустрічі з Денікіним та врятував Академію. Згадана розмова відбулася невдовзі перед тим. Запис Вернадського я наводжу скорочено.

«С Юреневым горячий разговор об украинском вопросе. Он чуть не плакал. Я, кажется, наговорил лишнего. Исчезла у него справедливость из-за огромного патриотического чувства. Он защищал деникинский приказ, не понимая его оскорбительную и бестактную внешность. Во всем этом — отсутствие признания украинской культуры, стремление дать возможно меньше, желание ее гибели и развала. Моя точка зрения для людей этого типа — хороших и умных — чрезвычайно трудна для понимания. Их гордость господствующей расы мешает им понять ее основы. Равенство двух течений им почти органически неприемлемо. Мне говорили о неправильном толковании приказа. Люди, по существу, желая дать minimum, не знают, чего они хотят. Мечтают задержать то, корни чего и самые живые ростки вне пределов их досягаемости. Юренев повторяет басни — все украинское движение на деньги немцев и австрийцев! Совершенно так же, как ограниченный князь Касаткин-Ростовский когда-то доказывал в комиссии о смертной казни Государственного Совета, что вся революция в России создана еврейско-масонской организацией!»

Невідомий нам Юренєв говорить з Вернадським як з росіянином, великоросом, тому говорить відверто. Він, судячи з усього, ніяк не може зрозуміти, чого це раптом Володимир Іванович «якшається» із «самостійниками» і від нерозуміння ледве не плаче. Тут, в одному абзаці, вся суть подібних людей. «Рівність двох течій» для них неприйнятна «майже органічно». Найвідмінніша, ключова їх риса, коли мова йде про Україну, це «відсутність визнання української культури», більш за те, — «прагнення її загибелі та розвалу». І все це «через величезне патріотичне почуття».

Такі люди, «добрі та розумні», уже кілька років, як знову з’явились «в асортименті». Часом мимоволі починаєш подумки оцінювати співбесідника або партнера у переговорах: а чи не такий і ти, дорогий товариш? Якби Україна з дня проголошення своєї незалежності 24 (11) січня 1918 року залишилась окремою від Росії державою, три покоління («покоління», як стверджують демографи, це 26 років) повністю звикли б до нашої незалежності, і ми нині ставилися б один до одного з тією ж самою взаємною доброзичливістю, з якою сучасні шведи ставляться до норвежців та навпаки. Я не випадково навів для прикладу саме їх. По-перше, ці два народи споріднені приблизно так само, як українці та росіяни, а по-друге, Норвегія відокремилась від Швеції однобічним порядком у 1905 році, що не так вже й далеко від 1918-го. Шведи тоді ж ледве не пішли на норвежців війною «через величезне патріотичне почуття», але мудрість переважила, і нарізне життя двох країн сприймається людьми сьогоднішнього дня як щось саме собою зрозуміле.

З точки зору подальшої перспективи я дивлюсь на все це спокійно. Подібні ситуації не один раз повторювались в історії, і з часом все приходило до норми. Португалія двічі відокремлювалась від Іспанії, а здається, ніби вони завжди були кожна сама по собі.

Проте, слід враховувати все те, що є у нас сьогодні. Поки ще не пройшли десятиріччя взаємного призвичаєння до думки, що Україна та Росія — окремі країни; запалені ревнощі, недоброзичливість, ураженість залишаються прихованими факторами наших стосунків. Вони діють у зустрічних напрямках, і не можна їх не враховувати. Якщо хтось потай бажає твоїй культурі «загибелі та розвалу», він, тільки-но з’явиться така нагода, зробить що-небудь для її загибелі та розвалу, чи не так?

Стосовно ж антиросійських почуттів, на їхній розмах у колишньому СРСР мені вперше розкрив очі один наш письменник. Діло було десь у 1987 році, він повернувся з Сибіру, з якогось виїздного заходу Спілки письменників СРСР, після якого була влаштована екскурсія — ну, скажімо, по берегах Байкалу. Історія, яку він розповів, справила тоді на мене велике враження. У письменницькому автобусі було всього півтора десятки людей, а може й більше. Двоє чи троє були росіяни, москвичі, інші з різних організацій: молдавської, вірменської, таджицької. Перелічую умовно — ані імен, ані національностей з цієї розповіді я не запам’ятав. Люди були уже влітах, так що не всі виходили з автобуса, щоб роздивитись якусь ще одну варту уваги місцевість тощо. Якось половина екскурсантів вийшла, а половина залишилась, і один з двох українців, що залишились, сказав земляку, мовляв, можна на якийсь час розслабитись без «старшого брата». Це почув грузинський (припустимо) письменник та запитав: «А хіба ви не у всьому заодно з росіянами?» І тут, говорить українець, мене як прорвало, я їм усе виклав за декілька хвилин — про Андрусовський мир, про Мазепу, Грушевського, Скрипника, про терор проти інтелігенції, про русифікацію... Вони слухали, відкривши рота, поки не довелося змінити тему, оскільки люди почали повертатися до автобуса. Ввечері зібрались у чийомусь номері, і виявилося, що у кожного є власний рахунок до Росії та росіян. Але все одно, говорив оповідач, український рахунок був найбільш суворим. Всі були приголомшені, тому що до цього часу бачили в Україні продовження Росії. Розважив, каже, душу, хоча й боязко було, чи не «настукає» хтось, але нічого, обійшлося.

Така постановка питання була тоді для мене новою. Інженерно-наукове та конструкторське середовище «високої оборонки» — це особливий світ. В цьому світі на першому місці (та й на другому теж) зовсім не національна проблематика. Ми були поглинені протистоянням з Америкою і про протистояння з Росією не думали. Це не означає, що я був таким вже наївним і про всі українські біди чув вперше, але у агрегованому вигляді (завів мову про інженерів, то одразу й випливають інженерні слівця) мені їх раніше ніхто не викладав.

Пам’ятаю, я тоді зробив для себе деякі висновки. Те, що людей з різних республік раптом так прорвало, не могло бути випадковим. Отже (це був мій перший висновок), російська «длань» важка для всіх, це не вигадка і не колективний письменницький психоз. Люди розумової праці, для яких інтелектуальна свобода — головна умова існування, у ті часи вже сприймали життя в СРСР як все менш і менш прийнятне. Другий висновок напрошується такий: в очах інших народів СРСР ми, українці — ті ж самі росіяни. А по-третє, лицемірство принижує. Ось же повернулися московські колеги до автобусу, і довелося змінювати тему.

На щастя, уже настали нові часи, поступово будь-які теми почали обговорюватись відкрито, а це, як мені здавалося спочатку, служило запорукою, що обговорення не вийде за межі пристойності.

Отут я дуже помилявся. Ні в якому разі не забуваючи про величезний внесок журналістів у розвиток демократичних процесів, не можу не сказати ось про що: на всьому просторі СРСР (незабаром він став «колишнім СРСР») почались друковані та ефірні перестрілки щодо національної тематики. Захоплення можливістю говорити вільно та безкарно надихнуло безліч бажаючих говорити без затримки та безвідповідально. Ми не один раз чули фразу: «Не журналісти починають війни». Ті, хто пам’ятає, як розпалювалися вірмено-азербайджанський, молдавсько-придністровський та й інші конфлікти, не поставлять свій підпис під такою заявою. Журналісти, публіцисти, письменники винні у їх розпаленні не менше, ніж політики. Вони порпалися у кровавих сторінках минулого, вони малювали образ націй-виродків, вони зробили все, щоб залунали перші постріли. Те саме було і в Югославії. Спалаху воєнних дій там передувала різка полеміка засобів масової інформації Сербії, Хорватії, Словенії та Боснії. Саме ЗМІ провели емоційну артпідготовку, накручуючи людей до краю. Вони зняли у них той психологічний бар’єр, який не дозволяв навіть уявити собі, що серби, хорвати та боснійці розпочнуть стріляти один в одного.

Гадаю, що ніколи це не робилося з первісним злим наміром. У тих людей, які пишуть, жива уява. Події трьохсотрічної давнини вони сприймають як те, що сталося годину тому. Без довгих роздумів вони обвалювали на голови малопідготовленого читача та глядача найстрашніші відкриття. Виявляється, що сусід, якого він вважав цілком порядною людиною, уже сімсот (або триста, або тисячу) років п’є його кров, він підступний, підлий та невиправний. Якщо ж хтось намагався — після того, як справа доходила до великої крові — навіть не призвати до відповіді, а просто докорити таким авторам, завжди можна було почути горду відповідь: «Ми несли своєму народу історичну правду». Україну з Росією Бог уберіг від подібного розвитку подій, але отруєних стріл було випущено чимало. Мені, природно, частіше траплялися на очі стріли з українського боку. Хтось змальовував Росію широкими мазками: «Величезна тюрма, одвічний безмежний ГУЛАГ...», хтось запевняв, що Гітлер та Рем скопіювали своїх штурмовиків з опричників Івана Грозного, а вже анекдотів, а вже карикатур, що зображали ведмедя у личаках або общипаного двоглавого орла з балалайкою, було не злічити. Долітали стріли також і з російського боку, але на початку 90-х якось рідше, ніж з нашої — або мені так здавалося.

Була все ж одна суттєва різниця. Дурниці, які писали про Росію та росіян наші газети, залишалися повністю невідомими у Росії, а от не менш ідіотські жарти у російських ЗМІ про «сало у шоколаді» уражали в Україні багатьох. Це був перший наочний урок «інформаційної асиметрії». Ця асиметрія уявляє собою досить серйозну проблему.

На порозі нового століття, коли антиросійська риторика, нарешті, стала приїдатися в Україні навіть найвідданішим прихильникам цього жанру, раптом з’ясувалося, що в Росії встигло непомітно набрати сили досить своєрідне українознавство. З’явились майже наукові праці, які доводять, що Україна не несе людству ніякої «особливої культурної звістки універсального значення» і навіть що «Україна не має ніякого геополітичного сенсу». (Гітлер, пригадується, використав те саме словосполучення, коли писав, що Ленінград, після його захоплення, слід зрівняти з землею, оскільки його існування «не має ніякого сенсу»). Ось ще цитата — нехай ні у кого не буде сумніву, абсолютно істинна — і не столітньої давнини, а з 1998 року: «Национально мыслящие русские люди обязаны ради будущего русского народа ни под каким видом не признавать прав на существование за государством “Украина”, “украинским народом” и “украинским языком”. История не знает ни того, ни другого, ни третьего — их нет. Это — фетиши, созданные идеологией наших врагов».

Не називаю автора, щоб не робити йому рекламу, але хочу звернути увагу читачів на те, що не визнавати Україну він закликає заради майбутнього (зрозуміло, що — світлого майбутнього) російського народу. Світле майбутнє російського народу для таких людей, як відомо — імперське минуле Росії. Він, таким чином, розуміє, що без України не було б такого минулого у Росії і що без неї Росія не зможе відтворити себе як імперію. Таким, не зовсім, треба визнати, звичайним засобом він віддає Україні належне, і при цьому, зрозуміло, не помиляється. Так, саме так і було, як він думає, але так більше, ясна річ, не буде.

Іноді ми чуємо докори з Росії з приводу того, що на українському книжковому ринку з’явився «очередной русофобский пасквиль». Напевне, мають на увазі такі книжки, як «Фінал Третього Риму», «Ментальність Орди» та подібні до них. Я ворог будь-якої русофобії, українофобії та всіх інших національних фобій. Хочу ще раз нагадати, що поява таких книжок — це один з «податків на свободу», які сплачує Україна, сплачує Росія, сплачує будь-яка держава, де є свобода слова. Той факт, що ніхто не звертається до суду із скаргою на авторів за розпалення національної ворожнечі, примушує думати, що написані вони обачливо і мають швидше антиімперську, ніж антиросійську спрямованість, що це твори ентузіастів, які щиро вважають, що захищають Україну від нових бід і розраховуються, як вміють, за старі.

А от у Росії, окрім одинаків, з’явилися цілі колективи. Вони видають збірки («Испытание Украиной», «Обман века», ще якісь), і кількість авторів, які беруть в них участь, свідчить про те, що на ниві традиційного українознавства вже працює чималий науковий загін.

Про те, яка роль була б відведена Україні деякими з цих вчених, якби була така можливість, видно із цитати: «России совершенно не нужен сильный украинский президент, сильная Украина. Нам вообще не нужна президентская власть на Украине, будет лучше, если это будет парламентская республика... Наш национальный интерес совершенно не состоит в том, чтобы Украина была мощной державой, с которой мы должны были бы считаться... России совершенно не нужен сильный, дальновидный, выдающийся государственный деятель во главе Украины... Для российской внешней политики Украина является испытанием. России, безусловно, не нужно, чтобы такое государство усиливалось».

Ці слова, що викривають велетня думки, належать ніби-то політику і водночас директору інституту, який займається переважно українознавством. Росієзнавства, як мені говорили, у Росії немає, а українознавство є. Я сам довго не був впевнений, що саме буде краще для України у майбутньому: президентсько-парламентська форма демократії або парламентсько-президентська. Якийсь час я був проти парламентського варіанту, потім моя позиція трохи пом’якшилась. Якщо демократичний процес іде у бік посилення парламентського начала, то відповідальному політику доводиться зважати на це. Але у даному випадку я хотів би сказати про інше. Парламентська республіка не обов’язково завжди і скрізь — республіка слаба. Ми знаємо чимало і президентських республік, які слабіші найслабіших парламентських.

Але наш російський заперечник належить до особливої школи політичних мислителів Росії. Якщо вже вони мріють про імперію, якщо вже це їхній ідеал, то очолювати країну повинен, ясна річ, імператор, а поки немає імперії та імператора, нехай вже буде президент з царськими повноваженнями. На їхню думку, єдиноначальність для Росії — це дуже добре, це краще за все. А якщо вже єдиноначальність добре для Росії, то вона, як їм здається, добре й для всіх, зокрема і для України. Україні ж вони добра не зичать, тому й пишуть, що їм у цій країні президентська влада не потрібна.

Щоправда, велетні думки є й у нас. Ось що пише один з них (і теж ніби політик): «Антислов’янські російські сили на замовлення Заходу та США намагаються знищити Україну... Незалежний від України розвиток Російської Федерації безпосередньо загрожує національним інтересам Києва... Наступ [воєнний] українців знищить греблю загальнонародного незадоволення посткоммуністичною номенклатурою, і натовп повстанців примкне до українських підрозділів, перейде до активної підривної діяльності у тилу федеральних військ, почне створювати підпільні осередки радикального опору на підприємствах, у місцях мешкання, в муніципалітетах. Лозунг створення єдиної трудової слов’янської держави, піднятий на щит українськими реваншистами, приведе до сполоху ентузіазму и громадянської активності широких кол російського суспільства».

Якби можна було замкнути наших біляполітичних маргиналів на російських! Вели б собі несамовите листування, їм було б весело разом.

Коли російські ЗМІ б’ють у дзвони з приводу ніби-то заборони російської мови в Україні, можна не вагатися: хтось із наших «професійних українців» знов бовкнув щось нетактовне, а російські ЗМІ, які не так вже часто знаходять для України добре слівце, знову видали цю нетактовність за позицію української держави.

У свій час на мене справили велике враження слова американського президента Джорджа Буша-старшого з його виступу 1 серпня 1991 року у Києві перед Верховною Радою (тоді ще УРСР) про те, що Америка не буде «допомагати тим, хто схильний вітати самогубний націоналізм, який базується на етнічній ненависті». Мені також дуже сподобалися слова президента ФРН Йоханеса Рау про патріотизм та націоналізм. Мій німецький колега сказав у своїй інавгураційній промові у 1999 році, що різниця між патріотом та націоналістом в тому, що патріот любить свою країну, націоналісту ж потрібно ще ненавидіти інші країни та народи.

Авторитет та високий статус авторів цих висловлювань спонукають мене до деяких пояснень. Досить часто ті, кого у нас називають націоналістами, за всіма ліберальними мірками — саме патріоти. Проте, оскільки вони самі себе часто-густо називають націоналістами, то кінця непорозумінням та ярликам не передбачається. Зайве говорити, що обидва президенти мали на увазі войовничих націоналістів, які підносять свою націю лише у такий спосіб: намагаючись принизити інші. Для таких націоналістів є спеціальна назва — шовіністи, але у антипатріотичному таборі полюбляють робити вигляд, що націоналіст та шовініст — одне й те ж саме. Загалом, не дарма хтось із мудрих говорив: визначайте значення слів, і ви врятуєте світ від половини його ускладнень.

За 90-ті роки ми всі бачили та чули стільки українофобів, русофобів, юдофобів, що — неприпустима річ! — майже звикли до них. Таким людям завжди важко приховати недоброзичливість до сусіда, таємну радість з приводу того, що у нього «корова здохла». Дуже характерна і розпалена готовність до підступності сусіда, прагнення тлумачити будь-який його крок найнесприятливіше.

Є старе прислів’я: «не шукай друга-потатчика, шукай суперечника»). Втім, все-таки друга. На жаль, із розумінням теж проблеми. Треба дивитись правді в очі: Росія погано знає Україну.

Те, що звичайний росіянин з великим зусиллям усвідомлює історичні біди та болі народів Російської імперії та СРСР, можна пояснити — людині взагалі досить важко прикласти до себе чужі обставини. Але я зараз не про звичайних людей. Прийняття державних рішень, що стосуються іншої країни, вимагає певного рівня знань про цю країну. Іноді закрадається питання: чи не потрапляє типове для багатьох у Росії незнання України, уявлення про неї на рівні анекдотів про сало на державний рівень, на рівень політичних рішень?

Україні, мабуть, можна дорікати у незнанні дечого, але у незнанні Росії нас не запідозриш.

Обсяг накопиченої недоброзичливості — проблема всього пострадянського простору. Пам’ятаю, кілька років тому один литовський експерт змалював настрої деяких політиків своєї країни так: «У многих из них есть вполне определенное представление о границах Европы. Они имеют в виду восточную границу Прибалтики и считают, что дезинтеграция России была бы наилучшим виходом, поскольку оправдывала бы изоляцию России от Европы». Дві втіхи в одному флаконі: дезінтеграція та ізоляція. У мене подібні мрії викликають жаль до мрійників. Дуже схожими мареннями, тільки стосовно до нас, тішать себе і деякі наші російські «доброзичливці», які пишуть статті про неминучі потрясіння, що чекають Україну.

Як бути з усім цим? У демократичних держав немає важелів проти своїх «відморожених», поки ті не порушили закон, але підкресленою дружелюбністю до сусідів керівники цих держав можуть і повинні подавати приклад своїм громадянам. Це, нехай і не в одну мить, але за вельми нетривалий час (зважаючи на Польщу) передається також і громадській думці, і засобам масової інформації.

Борис Миколайович Єльцин зробив кілька заяв у цьому дусі («Проснулся утром, подумай, — что ты можешь сделать для Украины?»), і навіть якось визнав, що Росія провадила «не самую правильную политику» за ставленням до України, але, як людина імпульсивна, був на своєму посту не завжди послідовним. До того ж його вплив на громадську думку Росії був останнім часом зовсім невеликим.

Психологи переконують, що мешканцям країн, розташованих між Росією та Західною Європою, притаманна особлива психологічна риса — так званий «екзистенційний страх» перед реальною або уявною погрозою загибелі своєї нації. Загибель може наступити внаслідок позбавлення її державної самостійності, асимиляції, депортації або геноциду. Угорський історик Іштван Бібо пише, що дана психологічна риса впливала та впливає на долю та політику східноєвропейських держав. Їхній «екзистенційний страх» історично пов’язаний з Туреччиною, Кримським ханством, у українців, білорусів та литовців такий самий страх — страх за своє існування як нації, пов’язаний з Польщею. Пізніше його породжували Австрія, Німеччина, Російська імперія та СРСР. Німеччину перестали сприймати як загрозу після Другої світової війни.

Це ставлення, виховане тисячоліттями бідування, слідом за крахом Німеччини зосередилося на СРСР, а після 1991 року, на подив нової Росії, виявилось перенесеним на неї. Таке сприйняття Росії викликає у неї роздратування, образу і навіть гірше — Росія не розуміє ані нашого, ані іще чийогось «екзистенційного страху», адже перед росіянами ніколи не майоріла погроза виявитись етнічною жертвою, бути перетвореними у неросіян. Якщо росіяни і відчували себе жертвами утисків, то в межах своєї держави і більш за все — з боку самої держави, і не через етнічні причини. Західноєвропейцям даний феномен так само психологічно далекий і тому малозрозумілий. Виходить, його взагалі важко пояснити за межами свого кола.

Якби росіяни добре розуміли страхи своїх сусідів, то це допомогло б покращити політичний клімат у нашій частині світу. Наші побоювання за саме своє національне існування пояснили б росіянам багато чого, зокрема наполегливе бажання ряду посткомуністичних країн потрапити під крило НАТО (і Україна уже офіційно цього прагне). Ця підозрілість не навіки. Чим більше людяності, терпіння, розуміння і навіть м’якості до того, що на її думку, є помилковим, виявить Росія, тим швидше ця підозрілість пройде, тим швидше затихнуть також і екзальтовані антиросійські настрої. Таку політику сьогодні проводить Путін.